Фенімор Купер - Останній з могікан

Співаки задлялися на одному з тих низьких притишених акордів, що їх вухо поглинає так пожадливо, бо ж ось-ось вони мають завмерти, — коли це раптом крик, страшний і нелюдський, пролунав десь іззовні і вдерся не тільки до всіх закутків печери, але й до самого серця кожному з тих, хто почув його. А потім залягла тиша — така глибока, наче й вода застигла в своєму шаленому бігові, вражена цим незвичним і моторошним криком.

— Що це таке? — пробурмотіла Еліс по хвилі жаскої непевності.

— Що це таке? — голосно спитав і Гейворд.

Ні Соколине Око, ні індіяни нічого не відповіли. Так само здивовані, вони прислухалися, мовби сподіваючись почути крик ще раз. Нарешті всі троє повагом порадилися між собою мовою делаварів, і Анкес вийшов з печери через внутрішній, найбільш прихований, отвір. Тоді озвався розвідник по-англійському:

— Що це за крик, ніхто тут не може сказати, хоча двоє з нас перебули в лісах понад тридцять років. Я гадав, що нема такого крику індіянина чи тварин, щоб я його не знав, але ось виявляється, що і я лишень марний і зарозумілий смертний.

— А чи не був це вигук вояків, що хочуть порога залякати? — поспитала Кора. Запнувшись вуаллю, вона стояла така спокійна, що Еліс могла їй тільки позаздрити.

— Ні, ні. Це був якийсь лихий і разючий крик, в ньому чулося щось нелюдське. Раз почувши бойовий поклик, ви його ніколи не сплутаєте ні з чим іншим! Ну, Анкесе? — по-делаварському запитав розвідник юного вояка, коли той повернувся. — Що ти бачив? Чи не видно крізь укривала нашого вогню?

Відповідь тією самою мовою була коротка й видимо категорична.

— Зокола не видно нічого, — мовив Соколине Око, хитаючи головою, — і наша криївка в темряві. Хай жінки перейдуть до сусідньої печери й спробують укластися спати, бо ми підведемося ще поночі, щоб дістатись до Вільям-Генрі, поки мінги не розбудяться зі сну.

Кора спокійно послухалася й тим дала добрий приклад боязкішій Еліс. Виходячи, вона попросила Данкена провести їх. Анкес підніс укривало, щоб дати їм пройти, і коли сестри обернулися подякувати йому за цю уважливість, вони побачили, що розвідник, підперши руками голову, знову сидить біля пригаслого вже вогнища. Поза його посвідчувала, як глибоко він задумався над тією таємничою пригодою, що урвала їм вечірню молитву.

Гейворд узяв із собою запалену гілку, що тьмяно освітила вузьку печеру, де сестри мали перебути ніч. Зручно примістивши світильника в стіні, він підійшов до жінок, що з ними оце вперше опинився на самоті, відколи вони покинули безпечні вали форту Едварда.

— Будьте з нами, Данкене, — попросила Еліс. — Ми не заснемо в такому місці, коли ще й досі бринить нам у вухах цей жахливий крик!

— Перше огляньмо, чи надійна ця фортеця, — відповів він, — а тоді вже подумаємо про спочинок.

Він підійшов до дальшого краю печери, де вихід був також затулений укривалом, і, відслонивши його, вдихнув свіже й живлюще повітря водоспаду. Рукав річки, просто в нього під ногами, збігав глибоким і вузьким урвищем, яке вимила течія в м'якому камені. З цього боку, як гадав Гейворд, вода вповні гарантувала безпеку, тим більше, що кільканадцять ступнів далі проти течії вона, пінячись і вилискуючи, спадала в діл шалено-рвучким потоком.

— Тут природа створила непереборну перешкоду, — мовив Гейворд, показуючи на прямовисний схил до темної течії, і опустив заслону. — А по другий бік, як ви знаєте, добрі й вірні люди стоять на сторожі. Отже я не бачу, чому б вам не послухати ради нашого чесного господаря. Кора, я певен, погодиться зі мною, що сон вам обом потрібен.

— Кора може признати слушність вашої думки, але не годна її здійснити, — відказала старша сестра, сідаючи обік Еліс на ложі з гілля сасафрасу. — Бо є й інші причини, що відігнали б сон, не тільки цей таємничий крик. Скажіть-но самі, Гейворде, хіба можуть діти забути, як непокоїться їхній батько, не знаючи, де це його дочки в такій глушині і як їм ведеться серед безлічі небезпек?

— Він вояк і знає, що ліс дає також і укриття.

— Він батько і не може збутись батьківських почуттів.

— Який терплячий він був на всі мої примхи! Як охоче й любо сповняв мої забаганки! — забідкалась Еліс. — Ми були егоїстки, сестро, що нав'язалися в гості під таку небезпечну годину.

— Мабуть, занадто ми нерозважливо вчинили, напросившись саме нині, коли тут така непевність. Але я хотіла показати, що хоч інші, може, й покинули його в скруті, діти лишилися йому вірні.

— Коли він почув про ваш приїзд до Едварда, — лагідно озвався Данкен, — почалася люта боротьба у його серці між страхом і любов'ю. Та скоро любов перемогла, підсилена тривалою розлукою. «Це воля моєї шляхетної Кори веде їх, Данкене, — сказав він, — і я не опиратимусь їй. Дай боже, щоб, боронячи честь нашого короля, я виявив би хоч половину її твердості!»