Гейворд, який пильно приглядався до його рухів, недбало вивільнив із стремена ногу, а рукою потягся до кобури з ведмежої шкури, де лежали його пістолети. Марна річ була розгадати, куди саме найбільше дивився Індіянин: хоч і здавалося, що його очі застигли непорушно, насправді вони без упину нишкали туди-сюди. Поки Гейворд вагався, що робити, Хитрий Лис обережно звівся на рівні ноги — і то так тихо, що ані шелеснуло. Гейворд відчув, що настав момент діяти. Перекинувши ногу через сідло, він скочив на землю з наміром кинутися вперед і схопити зрадника, покладаючись тут уже на власну силу. Але щоб не будити зайвої підозри, він усе ще зберігав на обличчі спокійний і привітний вираз.
— Хитрий Лис не їсть, — сказав він, вживаючи прізвиська, що найбільш лестило марнославству індіянина. — Його корж погано випечений і сухий. Ану-но я гляну, — може, серед моїх запасів знайдеться що тривніше.
Магуа простяг свою торбину майорові. Він дозволив навіть, щоб їхні руки торкнулись одна одної і не виказав при цьому найменшого неспокою і не послабив пильності. Але коли відчув, що пальці Гейворда легенько сунули вгору до голого його плеча, він підбив юнакові руку, з пронизливим криком викрутнувся з-під його руки і в один вистриб пірнув у лісову гущавину. За мить з кущів вихопилась постать Чингачгука, схожого на привида своїм мальованням; він хутко кинувся навздогінці. Далі почувся Анкесів вигук, і ліс освітило раптовим спалахом, що його супроводив різкий гук пострілу мисливцевої рушниці.
Такої ж ночі
Ляклива Тізба по росі ішла
І перше вгледіла від лева тінь,
А вже тоді самого звіра…
В. Шекспір, «Венеціанський купець»
Вражений раптовою втечею провідника й дикими вигуками переслідників, Гейворд на хвильку прикипів до місця. Але потому, розуміючи, як важливо впіймати втікача, він розсунув кущі й собі теж ревно кинувся навздогін. Та не пробігши й сотні ярдів, він спіткав усіх трьох лісовиків, що поверталися з невдалої погоні.
— Чом ви так скоро спроневірились? — спитав він. — Негідник, мабуть, десь тут поза деревами, і його ще можна схопити. Поки він на волі, ми в небезпеці.
— Ганяйте хмарою за вітром! — відказав розчарований розвідник. — Я чув, як той гемон, мов чорний змій, прошелестів сухим листям, і бачив, як він прошмигнув онде за тою великою сосною. І я випалив, так би мовити, по сліду, — та ба! А проте, коли б це хто інший потис на гачок, я б сказав, що в нього гостре око. Я вже маю на цьому досвід, тож мушу знатись. Гляньте-но на те сумахове дерево! Листя його зачервонілося, хоч кожен зна, що в липні сумах ще цвіте жовтим цвітом.
— Це кров Лисова! Він поранений і, може, десь тут і звалився.
— Ні, ні, — заперечив розвідник, рішуче відкидаючи таке припущення. — Я хіба що подряпав йому шкіру, і він через те ще хутчіше дременув. Куля з рушниці, коли вона тільки подряпає звірину, діє на неї, як остроги на коня: прискорює її біг, додає їй духу, а не навпаки. Зате коли куля проб'є добру дірку, тоді ще раз-другий воно стрибоне, та й по всьому, чи то індіянин, чи то олень.
— Нас четверо здорових людей проти одного пораненого!
— Що, вам життя немиле? — перебив майора розвідник. — Той червоношкірий чорт заманить вас під томагавки своїх друзів, так що й не зоглянетесь. Я вчинив дуже легковажно, вистріливши близько до можливої засідки. Але ж така була спокуса, що куди там! Ходімо, друзі, рушаймо, і то так, щоб звести підступного мінга на хибний слід, бо інакше сохнутимуть наші скальпи на вістрі перед Монкалмовим шатром не далі як завтра о цій же годині!
Ці моторошні слова, промовлені з урівноваженістю людини, що повністю розуміє небезпеку, нагадали Гейвордові про важливість обов'язку, на нього покладеного. Повівши очима довкола в марній спробі проглянути темряву, дедалі густішу під листяним склепінням лісу, він відчув, що без чиєїсь допомоги його безборонні супутниці скоро попадуть до рук варварського ворога, котрий, наче хижий звір, чекає тільки на глибшу темінь, щоб завдати певнішого удару. Його розбурхана уява, зваблена примарним світлом, перетворювала на людську постать кожен колихкий кущ або стовбур поваленого дерева; разів двадцять йому вбачалися страховиті обличчя причаєних ворогів, що, визираючи із своїх криївок, ні на мить не спускають з ока подорожан. Глянувши вгору, він помітив, що рожевуваті баранці хмар, які вечір розмалював на блакитному небі, поволі зблякають; річку, що звивалася в нього під ногами, знати було вже тільки з темних смуг лісу, порослого обабіч.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу