Фенімор Купер - Останній з могікан

— Я назвав його другом, бо він довів свою дружбу, — спокійно й упевнено, відказав молодий ватаг. — Коли Анкес бажаний гість у делаварів, тоді Соколине Око серед друзів.

— Блідолиций убив багатьох моїх юнаків, його ім'я славне через удари, що він завдав ленапам.

— Якщо все це мінг наплів делаварам у вуха, то він брехлива сорока, — обізвався розвідник, вирішивши, що пора йому скинути з себе безпідставні звинувачення. Мовив він по-делаварському, тільки індіянську образність дещо видозмінював на свій смак. — Що я вбивав макуасів, від цього я не відмовлюся хоча б і на їхній раді. Але щоб я свідомо скривдив якого делавара, це суперечило б моїй вдачі, прихильній до цього народу.

Вояцтво сприйняло ці слова схвальним гомоном. Делавари поглядали один на одного, як люди, що починають усвідомлювати свою помилку.

— Де гурон? — спитав Таменунд. — Це він ошукав мої вуха?

Магуа, почуття якого під час цієї сцени легше собі уявити, аніж змалювати, сміливо виступив наперед.

— Справедливий Таменунд, — сказав він, — не затримає в себе того, що належить гуронові.

— Скажи мені, сине мого брата, — запитав мудрець, дивлячись не на похмуре обличчя Хитрого Лиса, а на щире Анкесове лице. — Чи має прибулець на тебе право переможця?

— Не має. Пантера може потрапити в пастку, поставлену від жінки. Але вона дужа і знає, як із пастки вирватись.

— А на Довгого Карабіна?

— Він кпить собі з мінгів. Іди, гуроие, спитай своїх жінок, який воно справжній ведмідь.

— А на чужинця з білою дівчиною, що разом прийшли до мого табору?

— Їм вільна стежка.

— А на жінку, що гурон залишив у моїх вояків?

Анкес не відповів нічого.

— А на жінку, що мінг привів до мого табору? — поважно повторив Таменунд.

— Вона моя! — скрикнув Магуа, переможно вимахуючи рукою перед Анкесом. — Могіканине, ти знаєш, що вона моя.

— Мій син мовчить, — мовив Таменунд, силкуючись угадати, що гнітить юнака, який одвернув своє сумовите лице.

— Має, — почулась приглушена відповідь.

Запала коротка промовиста мовчанка, виразно посвідчивши, з якою нехіттю делавари визнавали слушність мінгових домагань. Нарешті мудрець, що тільки від його вироку все залежало, сказав твердим голосом:

— Гуроне, відійди.

— Чи так, як він і прийшов, справедливий Таменунде, а чи з доказом чесності делаварів? — запитав лукавий Магуа. — Вігвам Хитрого Лиса порожній. Нехай він його заповнить тим, що йому належить.

Мудрець хвилину подумав, а тоді, схиливши голову до одного з своїх супутників, спитав:

— Чи мої вуха відкриті?

— Так.

— Цей мінг справді ватаг?

— Він перший у своєму плем'ї.

— Чого ж ти хочеш, дівчино? Великий вояк бере тебе за жінку. І рід твій не загине.

— Краще йому загинути! Стократ краще, ніж така наруга! — жахом вражена, скрикнула Кора.

— Гуроне, її думки в оселях її батьків. З силуваною жінкою не буде щастя у вігвамі.

— Вона говорить мовою свого народу, — відказав Магуа, глумливо дивлячись на свою жертву. — Вона з роду крамарів і торгується за привітний погляд. Хай Таменунд скаже своє слово.

— Візьми за неї відкупне й запевнення в нашій приязні.

— Магуа нічого не хоче, тільки те, що вам довірив.

— Тоді відійди з тим, що тобі належить. Великий Маніто каже, щоб делавари були справедливі.

Магуа підійшов до своєї бранки й міцно стиснув її за руку. Делавари мовчки відступилися, а Кора, бачивши марність усякого опору, вже готова була покірно здатися на свою долю.

— Стій, стій! — скрикнув, вихоплюючись уперед, Данкен. — Гуроне, май милосердя! Візьмеш за неї викуп і станеш такий багатий, як ніхто в твоєму племені!

— Магуа червоношкірий. Йому не потрібні брязкальця блідолицих.

— Золото, срібло, порох, свинець — усе, що воякові треба, буде в твоєму вігвамі. Все, що годиться мати великому ватагові.

— Хитрий Лис дуже сильний, — одрізав Магуа, шалено шарпаючи безвладну Корину руку. — Він помстився.

— Всемогутній боже, чи ж ти це стерпиш?! — вигукнув Гейворд, у розпачі стискуючи руки. — В тебе, справедливий Таменунде, я благаю милосердя!

— Слово делавара сказане, — відповів мудрець, заплющуючи очі й сідаючи на своє місце, виснажений як розумовим, так і фізичним напруженням. — Муж двічі не каже.

— Що ватагові не годиться марнувати свій час, аби відміняти раз сказане, — це річ мудра й розважлива, — озвався тут Соколине Око, давши Гейвордові знак мовчати. — Але так само важливо й воякові перше добре все обдумати, а тоді вже вдарити томагавком бранця по голові. Гуроне, я тебе не люблю і не можу тобі сказати, щоб будь-який мінг бачив коли від мене ласку. Треба гадати, що як ця війна скоро не скінчиться, чимало ваших вояків спіткається зі мною в лісі. Отже зваж, кого тобі краще привести до табору: чи цю бранку, а чи таку людину, як я, що її ваше плем'я радо уздріло б неозброєною.