Едґар По - Оповідь Артура Ґордона Піма

Гарматний залп з лівого борту був успішним. Коли чавунні жерла вивергнули вогонь і картеч, сім або вісім плотів розлетілися на друзки й було вбито наповал три-чотири десятки дикунів, а понад сотню скинуто у воду й жахливо покалічено. Решта, на смерть перелякані, почали квапливо веслувати назад, навіть не підібравши поранених, які борсалися у воді то там, то там, нелюдськими зойками благаючи допомоги. Одначе цей великий успіх прийшов запізно й уже не міг урятувати наших хоробрих товаришів. Понад півтори сотні дикунів з каное були вже на борту шхуни, причому більшість видерлися на палубу по ланцюгах та по абордажних сітях ще до того, як матроси піднесли запал до гармат лівого борту. Ніщо тепер не могло втримати звірячої люті дикунів. Ще мить, і наші люди були збиті з ніг, оглушені, розтоптані, роздерті на шматки.

Бачачи все це, тубільці на плотах оговталися від страху й налетіли хмарою, аби урвати свою частку здобичі. Через п’ять хвилин “Джейн”, пограбована й понівечена, являла собою жалюгідне видовище. Палуба була розбита й розламана; такелаж, вітрила, корабельне начиння – усе зникло мов чарами. Кінець кінцем, підштовхуючи шхуну з корми, підтягуючи її линвами з каное, тисячами пливучи з боків та підпираючи борти, мерзотники випхали шхуну на берег (якірний ланцюг давно впав у воду) і піднесли її як воєнний трофей Ту-Вітові, котрий під час битви, як і годиться досвідченому воєначальникові, зайняв спостережний пост у безпечному місці в горах, але тепер, коли йому на радість було здобуто повну перемогу, милостиво спустився вниз зі своїми вошами в чорних шкурах, щоб узяти участь у розподілі здобичі.

Коли Ту-Віт зі своїм почтом пішов на берег, ми змогли покинути свою схованку й обстежити місцевість навколо неї. Ярдів за п’ятдесят від виходу з улоговини ми натрапили на невеличке джерело і втамували спрагу, яка вже добре нас мучила. Недалеко від джерела росло кілька кущиків, схожих на ліщину, про які я вже згадував. Попробувавши горіхів, ми дійшли висновку, що їх можна їсти, і на смак вони схожі на звичайний англійський фундук. Ми наповнили ними капелюхи, віднесли їх до своєї схованки і повернулися, щоб назбирати ще. Поки ми клопоталися горіхами, в кущах почулося шарудіння, яке мало не змусило нас покрадьки відступити до свого притулку, але тут з гілля повільно і досить-таки незграбно злетів великий чорний птах із породи бугаїв. Я був захоплений зненацька й завмер на місці, але Петерс не розгубився: він стрибнув на птаха, поки той не встиг піднятися вгору, і схопив його за шию. Птах розпачливо пручався і пронизливо кричав, і ми вже були подумали, чи не ліпше випустити його, щоб не привернути увагу дикунів, які, можливо, ще шастали десь поблизу. Одначе удар мисливським ножем примусив жертву замовкнути, і ми віднесли її до своєї схованки, вітаючи себе з тим, що тепер за будь-яких обставин ми не помремо з голоду принаймні тиждень, бо маємо чималий запас свіжого м’яса.

Ми знову вибралися на розвідку і тепер зважилися відійти на значну відстань униз по південному схилу, але більше не знайшли нічого, що годилося б на харч. Тоді ми назбирали сухого гілля і швидко повернулися до схованки, бо великий гурт дикунів саме повертався з награбованим добром у село, йдучи дном ущелини, і ми боялися, щоб вони нас не помітили, коли проходитимуть біля підніжжя гори.

Наступною нашою турботою було якомога ліпше замаскувати свою тимчасову оселю, і з цією метою ми затулили гіллям ту саму діру, крізь яку побачили клапоть голубого неба, коли вибралися із засипаної тріщини на виступ скелі. Ми залишили тільки невеличкий отвір, щоб спостерігати за затокою, не ризикуючи бути поміченими знизу. Ми були цілком задоволені своєю роботою; тепер нас ніхто не виявить – принаймні, поки ми сидітимемо у своєму сховку й не з’являтимемося на схилі гори. Ми не знайшли жодних слідів, які підтверджували б, що дикуни бували в цій улоговині. Але разом з тим, коли ми обміркували припущення, що розколина, завдяки якій ми сюди дісталися, утворилася лише внаслідок сьогоднішнього обвалу з протилежного урвища, і іншого шляху сюди, можливо, й немає, радість, що ми перебуваємо в безпеці від нападу, була затьмарена сумнівом, а чи зможемо ми взагалі звідси спуститися? І ми вирішили ретельно обстежити всю вершину нашої гори, як тільки трапиться нагода. А поки що стали спостерігати крізь отвір між гіллям за метушнею дикунів.

Вони вже цілком розбили шхуну й готувалися підпалити її кістяк. Незабаром з головного люка завалував густий дим, а трохи згодом з бака вихопилися величезні омахи полум’я. Такелаж, щогли і рештки вітрил спалахнули відразу, й вогонь швидко охопив палубу. Проте багато дикунів усе ще юрмилися навколо судна, збиваючи з корпусу болти та інші мідні й залізні частини великими каменюками, сокирами та гарматними ядрами. Всього ж у безпосередній близькості від шхуни зібралося – на березі, в каное, на плотах – не менше як десять тисяч тубільців, не рахуючи тих юрм, які, навантажившись трофеями, подалися в глиб острова або переправилися на сусідні острови. Тепер ми чекали катастрофи, і наші сподівання справдилися. Спочатку був сильний поштовх (який ми у своєму сховку відчували так чітко, ніби крізь нас пропустили електричний розряд), але видимих слідів вибуху не з’явилося. Дикуни були вочевидь налякані, й на мить припинили вовтузитись і галасувати. Та тільки-но вони знову взялися до діла, як з-під палуби пробилися клуби густого диму, чорного, важкого, мов грозова хмара, потім мовби із самих нутрощів розбитого корабля шугнув високо вгору, не менше як на чверть милі, вогненний стовп, далі полум’я пішло вшир, утворивши величезну яскраво-червону кулю, а через мить повітря, мов чарами, наповнилося неймовірним хаосом з уламків дерева та металу, з пошматованих людських тіл – і нарешті пролунав вибух, такий потужний, що нас у нашому сховку повалило з ніг; у горах прокотилася могутня луна, а з неба посипався густий дощ дрібнесеньких уламків.