Рафаэль Сабатини - Хроніка капітана Блада

— І тільки з цієї причини? — спитав дон Педро трохи ображено.

— Ви можете дати слово честі? — наполягала донья Ернанда.

— Без найменших вагань. Даю слово честі. Але чому ви берете під сумнів мою розповідь?

— Ви дали для цього підстави. Ви не в усьому правдиві. Чому, наприклад, ви сказали, ніби ви мій двоюрідний брат?

— Отже, ви мене не пам'ятаєте?

— Я добре пам'ятаю Педро де Кейроса. Роки могли додати вам зросту й стрункості, сонце могло вкрити засмагою ваше обличчя, під чорною перукою волосся у вас може бути білявим, хоч, з вашого дозволу, я маю щодо цього великий сумнів. Але що, питаю я себе, змінило колір ваших очей? Адже очі у вас блакитні, а в Педро були темно-карі.

Якусь хвилину він мовчав, неначе щось обмірковував, а вона стежила за його суворим і гарним обличчям, освітленим світлом, що падало з вікна. Він уникав її погляду. Його очі ковзнули по морю, що тьмяно світилось під яскравими зорями, відбиваючи мерехтливі вогні кораблів на рейді, потім зупинились на світлячках, що літали серед кущів, переслідуючи метеликів, але ні разу дон Педро не глянув на маленьку жінку, що стояла коло нього.

Нарешті він заговорив — спокійно, майже насмішкувато зізнаючись в обмані:

— Ми сподівалися, що ви забули про таку дрібницю.

— Ми? — перепитала донья Ернанда.

— Родріго і я. Він мій друг. Він поспішав до вас, коли з ним сталася ця неприємність. Отак ми й опинились на одному кораблі.

— І він схотів, щоб ви так учинили?

— Він сам це підтвердить, коли прибуде сюди. Він буде тут за кілька днів, можете мені повірити. Зразу ж, як тільки я його викуплю, а це буде дуже швидко після мого від'їзду звідси. Коли я тікав — на відміну від нього я не давав слова честі — він висловив бажання, щоб я назвався вашим двоюрідним братом, якщо мені пощастить дістатися сюди, і в разі потреби допомогти вам, поки він приїде.

Донья Ернанда замислилась, але груди її високо здіймались від хвилювання. Мовчки вони пройшли ще кілька кроків.

— Ви нерозважливо ризикували, — промовила вона нарешті, показуючи цим, що його пояснення її задовольнили.

— Джентльмен, — відказав він повчально, — завжди готовий піти на ризик, щоб бути корисним дамі.

— То ви в такий спосіб були корисні мені?

— А хіба вам здається, що все це я роблю заради власної користі?

— Ні, на це не схоже.

— Тоді ні про що не питайте. Я поводжусь так, як хотів Родріго. Він сам пояснить, нащо це йому було треба, коли прибуде сюди. А поки що я — ваш двоюрідний брат.

— Якщо оцей нечема, ваш чоловік, надто вам допече…

— Схаменіться, що ви кажете! — В голосі доньї Ернанди почулась тривога.

— Я тут за дорученням дона Родріго. Пам'ятайте, будь ласка, це. Більше ні про що я вас не прошу.

— Дякую вам, кузене, — сказала вона і пішла від

нього.

Дон Педро гостював у губернатора Пуерто-Ріко три дні, і кожен з них був майже такий самий, як і перший день, коли він приїхав, якщо не брати до уваги те, що дон Хайме з кожним днем дедалі, дужче пишався новим титулом рицаря святого Якова Компостельського, а тому з кожним днем ставав дедалі нестерпнішим. Проте дон Педро терпів його товариство із зразковою стійкістю духу і часом, здавалося, був не від того, щоб ще дужче підігріти його неймовірне марнолюбство. Так, на третій день за вечерею дон Педро раптом висловив пропозицію, що його вельможності слід відзначити високу королівську ласку так, щоб це назавжди лишилось у літопису острова.

Дон Хайме жадібно вхопився за цю пропозицію.

— Авжеж, це чудова думка! Що ж ви порадите мені зробити?

Ледь посміхнувшись, дон Педро заперечив.

— Хіба я можу радити дону Хайме де Вілламагра? Але треба придумати щось таке, що було б гідне цієї визначної події.

— Маєте рацію. Це справді так. — Проте розумові здібності цього бовдура були такі, що жодна потрібна думка не могла народитись у його голові. — Треба тільки вирішити, що саме може вважатися гідним такої події.

Брат Алонсо запропонував улаштувати в губернаторському будинку бал, і донья Ернанда аж заплескала в долоні. Дон Педро, вибачившись перед нею, висловив думку, що бал закарбується в пам'яті лише тих, хто буде на нього запрошений. А треба чогось такого, що справить враження на всі прошарки населення Пуерто-Ріко.

— А чом би вам не оголосити амністію? — спитав він нарешті,

— Амністію? — всі троє співрозмовників дона Педро здивовано втупилися в нього.

— Саме так. Адже це справді королівський жест. Хі ба ж губернатор не є до певної міри королем, віце-королем, представником королівської династії, людиною, від якої народ сподівається вчинків, гідних короля? Щоб належно відзначити свою нагороду, доне Хайме, відчиніть двері в'язниць, як це роблять королі в день своєї коронації.