Ярослав Сватко: Розвідник воюючої України

Бандерівці не були монопольною частиною української діяспори, але достатньо великою, щоб їх не можна було ігнорувати. Якщо до цього додати активну політичну позицію, громадські акції, які завжди були актуальними і дозволяли підтримувати напругу політичної боротьби за незалежність України в еміграції, то зрозуміло, що загальноукраїнські політичні об'єднання української еміграції без них не могли відбутись. Саме тому одного разу в приватній розмові Микола Лівицький звернувся до Степана Мудрика: „Треба мені говорити з бандерівцями. Прошу мені влаштувати зустріч з вашим головою Степаном Ленкавським." Вперше така ділова зустріч відбулась у 1963 році, після неї вдалось налагодити ділове порозуміння між екзильним урядом УНР, що Лівицький відчув під час своєї поїздки в США і Канаду. Фактично почалось спільна праця бандерівців та українських соціалістів на самостійницьких позиціях, проти нового „змєновєховства", насаджуваного агентурою КҐБ.

11 травня 1965 року Мудрик організував чергову зустріч Миколи Лівицького зі Степаном Ленкавським. Йшла мова про організацію міжпартійної наради політемігрантів для вироблення спільної позиції різних політичних течій стосовно нових спроб радянських спецслужб розкласти еміграцію зсередини. Крім того два керівники різних еміграційних структур обговорили проблему поєднання різних діяспорних політичних організацій в єдиному координаційному центрі. На цих розмовах були погоджені принципи, за якими невдовзі приймались рішення на світових форумах української діяспори. Такі ж розмови велись іншими діячами в діяспорі, зокрема з бандерівського боку в США — Ігнатом Білинським, в Канаді — Романом Маланчуком.

25 серпня цього ж року Степан Мудрик брав участь в таких же політичних перемовинах з представниками мельниківської ОУН. З боку бандерівців крім нього участь брали Степан Ленкавський і д — р Григорій Васькович. Великий внесок у створення СКВУ з бандерівського боку вніс Ігнат Білинський, який деякий час був тереновим провідником Америки.

Перемовини завершилися створенням 11–16 листопада в Нью — Йорку найвищої громадської структури координації українських еміграційних організацій, по суті — парламенту української еміграції — Світового Конгресу Вільних Українців.

У своїх спогадах, ґрунтованих на стенограмах розмов між українцями з різних політичних угрупувань, Мудрик приводить принципи, на яких на його (і всього бандерівського руху) думку потрібно було будувати СКВУ. Він не міг стати ще одним окремим політичним центром, яких у діяіпорі і так вже було немало. Не міг стати під американські впливи. Рішення повинні прийматись консенсусом, а не голосуванням.

Такі підходи дозволили замінити гін до конкуренції між різними українськими політичними структурами усвідосленням необхідности співпраці та координації своїх дій на форумі СКВУ. Степан Мудрик багато зусиль доклав для розбудови міжполітичних еміграційних українських форумів, і ці його зусилля відображені посадами, які він займав: заступник Президента СКВУ, Голова Европейської Координаційної Ради українських організацій. За його ініціятивою почалась кампанія надсилання допомоги українським політв'язням — шестидесятникам Євгенові Сверстюку, Юрієві Бадзьо. Звичайно ж при цьому не забували і діячів бандерівського руху: Володимира Горбового, Ірину Сеник, Зенка Красівського. Одного разу під час візиту Леоніда Брєжнєва в Бонн Степан Мудрик був одним з організаторів великої демонстрації протесту. Він допомагав українцям, які могли з рамени німецької ХДС проводити наукові конференції про Україну добирати доповідачів. Зокрема, таке було з конференцією, присвяченою тисячоліттю хрещення України — Руси в 1988 році, у якій сподівались на монопольну участь представники Московського Патріярхату РПЦ, а насправді була представлена ще й українська самостійницька точка зору.

Навесні 1968 року у Бельгії відбулась VII Конференція ЗЧ ОУН і VI Великий Збір ОУН. Головою Проводу було обрано Ярослава Стецька. Це рішення відображало стан бандерівського руху в Україні і в світі. Не можна стверджувати, що рух було знищено в Україні — архівні документи свідчать, що „Український Національний Фронт-2", який ідеологічно був бандерівським і з бандерівців же й складався, діяв в умовах СРСР з 1961 по 1991 рік. Але більшість кадрів та основний тягар боротьби за Україну в світі несла на собі в цей період та частина руху, яка опинилась в еміграції. Степан Мудрик продовжував свою боротьбу на цій ділянці фронту. Розвідка ОУН зібрала інформацію про плани КҐБ щодо політичних емігрантів. Виявляється, в політвідділах штабів СА в Східній Європі були списки емігрантів (не лише українців), яких необхідно було ліквідувати на території Західної Європи в перший же день збройного конфлікту. Були адреси, фотографії, описові портрети. Було готових 800 диверсійних груп у складі 25–50 осіб кожна, одним із завдань яких було знищення політемігрантів з країн Варшавського Договору.