Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Рекомендую шановному панству – доктор Альберт Мазур.

Тиснучи руку й називаючи себе, Клим одразу відчув контраст між зовнішністю асистента і силою, з якою той стиснув його правицю. Кошовий припускав: за віком Мазур годиться своєму вчителеві в сини. Та якщо тато на свої роки виглядав успішною, впевненою в собі людиною, котра переживає розквіт сил, син, навпаки, не стежив за собою та не дбав про себе. Вчитель випромінював здоров’я та силу, учень був блідим, худорлявим, сутулим, хай і намагався розправляти плечі, аби спина здавалася рівною.

Але, миттю прокрутивши все в голові, Клим зрозумів причину. Не треба дивуватися, адже асистент більшу частину свого часу проводить тут, добровільно зачиняючи себе з пацієнтами сам на сам заради науки та, поза сумнівом, кар’єри. Згадавши себе зразка п’ятирічної давнини, Кошовий витягнув із підвалин пам’яті худорлявого, погано, хай акуратно вдягненого емігранта, котрий так само скнів у чотирьох стінах. Затиснутий між старими шафами в конторі пана Штефка й відсиджуючи там стільки, скільки треба, аби досягти мети, стати на ноги, вирватися зі злиднів.

Рідна душа.

Не інакше.

Так само готовий жертвувати всім, вибиваючись у люди. Навіть особистим життям. Яке воно тут, серед душевно-хворих? Зате поруч із європейським світилом Зеноном Ліщинським молодий лікар має шанс не так скоро, як хочеться, але – впевнено зробити кар’єру.

І потім, не такий Альберт Мазур уже й змарнілий. Помітно підтримує форму, бо статура хирлява, зате руку стиснув, аж трохи заболіло. Мабуть, біля таких непередбачуваних пацієнтів фізично кволий довго не протримається.

– Хто у вас тут так реготав? – не стримався Клим.

На обличчі асистента не відбилося жодних емоцій.

– Сьогодні – Грегор.

– Грегор?

– Він так себе називає, – пояснив професор, із чого Кошовий зрозумів: Мазур – людина не надто говірка. – На початку осені поліціянти надибали його на двірці. Вбраний був добре, хоч одяг брудний. Ані речей при собі не мав, ані документів. Помітили його вранці, тоді саме прибуло кілька потягів протягом години. Поліцаї потім пояснювали: не відразу кинувся в очі, бо ж не подібний на волоцюгу. Тож досі не ясно, звідки прибув, куди їхав, до кого.

– Публікували фото, – вставив Мазур.

– Так, то була ідея пана Альберта. Ніхто не озвався досі. А чоловік називає себе Грегором.

Кошовому стало неабияк цікаво, навіть розвіявся короткий переляк від почутого сміху.

– Більше нічого не говорить?

– Чому, часом буває балакучим. Гаразд, раз прийшли, давайте знайомитися з цим господарством. Узагалі, Альберте, панове мають до тебе справу й розмову. Та коли ми всі вже тут, гріх не подивитися на кількох осіб.

Асистент Мазур поставився до цього так, ніби цікавих відвідувачів до нього сюди заводили регулярно. Взявши зі столу великий розкритий зошит, він заклав його на згині олівцем, вийшов з-за столу:

– Ходіть, панове.

Зазираючи до першої палати, Кошовий намагався цікавістю перебороти всередині себе прикрий страх. Шацькому, схоже, це вдалося швидше. Дантист так завзято відтирав Клима плечем від круглого віконця, що тому довелося штовхнути його в бік сильніше. Всередині вони не побачили нічого, на перший погляд, особливого. Голі стіни, оббиті товстим повстяним шаром, дерев’яне ліжко з невисокими заокругленими бильцями, на ньому – матрац та подушка.

Ковдри не було.

В неї загорнувся високий пан середніх років, із прилизаним волоссям, у просторому лікарняному одязі та капцях на босу ногу. Притримуючи ковдру за краї під підборіддям, мов плащ, пан походжав від стіни до стіни, міряючи своє помешкання кроками, ступаючи то коротше, то ширше. Побачивши, що на нього дивляться, хворий завмер, щільніше закутався в сіру ковдру, набрав повні груди повітря й вигукнув – через скло було чути:

– Війна! Війна! Війна!

Сказавши так, пацієнт демонстративно повернувся до віконця спиною, натягнув край ковдри на голову і так завмер.

– Сьогодні він вигукує це з інтервалом у годину десять хвилин, – пояснив асистент, звірившись із своїми записами в зошиті. – Вигуки не залежать від того, чи дивиться на нього хтось, чи ні. І якщо про війну не згадувати, на ранок він сам забуде це слово. Нині, коли прокинувся, стукав у двері й довго говорив на загальні теми. Спершу я хотів записати на поліграф. Та потім вирішив не витрачати час, бо змісту слова та фрази все одно були позбавлені. Проте коли я згадав про війну, одразу завів стару пісню.