Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Ліщинський торкнувся пучкою краю власного ока.

– Причина не та.

– Згоден. Ми говоримо про наслідки. Але, панове, ми справді захопилися й заходимо не туди. Ви ж прийшли до мене не згадувати про події дворічної давнини.

– Саме так, – кивнув Клим. – Та все одно дивує, чому ви, знаючи більше за інших та маючи бажання познайомитись, так довго зволікали.

Професор розвів руками, зобразивши приреченість.

– Повертаємося туди, звідки почали. Знайомство було б цікавим для мене. Та, даруйте, не таким важливим, як моя професійна діяльність. У Львові, повторюся, буваю в перервах між лекціями. Коли ж вертаюся, мушу ринути в роботу тут. Елементарно бракує часу. Були б ви моїм пацієнтом, пане Кошовий, ми б бачилися частіше.

Клим криво посміхнувся.

– Це жарти у вас такі?

– О, ви ще не знаєте, як жартують психіатри! Гумор, навіть спеціальний, не для всіх – найліпші ліки від божевілля.

– Дивно. Мені завжди здавалося: безпричинний сміх є ознакою душевної хвороби.

– У таких недугів нема однакових ознак, – тепер Ліщинський говорив серйозно. – Звісно, є стандартні симптоми й діагнози. Лиш проявляються вони в кожного індивідуально. Мають, так би мовити, власну родзинку.

Враз професор, ніби раптово щось згадавши, пожвавився:

– Хочете побачити, як воно буває?

Кошовий із Шацьким перезирнулися.

– Що значить – побачити? – поцікавився Клим, тут же додавши, нагадуючи не так Ліщинському, як самому собі: – Взагалі я… ми хотіли поговорити про Лукана Різника. Ви ж опікувалися ним.

– А, той хлопчик, який зараз сидить за ґратами, – зітхнув професор. – Не те щоб опікувався. Його нещасна матуся добилася до мене таким дивом, що я потім не мав права їй відмовляти в подальших консультаціях. Єдина, на що не йшла пані Уляна, – лишати сина тут. Переконувала, що Лука боятиметься бути в чотирьох стінах. Я мав змогу тримати його, залучивши кошти з числа благодійницьких, котрі приходять пожертвою на мою дослідницьку діяльність. Бідна жінка на мусила нічого платити. Та вона вперлася: її син краще почувається, коли має змогу вільно гуляти вулицями.

– З відчуттям свободи, – з вуст Шацького це прозвучало філософськи.

– Догулявся, – не стримався Кошовий.

– Я все знаю, – сказав Ліщинський. – І маємо ще один приклад втручання промислу Божого. Бо звинувачення щодо нього безглузді, шановне панство.

– Згоден, – кивнув Клим. – Збирався довести це з вашою допомогою.

– А я збирався зробити візит до департаменту поліції! – заявив професор. – Та, бачте, лиш позавчора повернувся з Будапешта. Далі відклав візит, бо маю загальніші справи тут, у клініці. Та все одно не мав наміру полишити цю справу. Найближчим часом таки хотів вибратися до комісара Віхури. І тут – ви, саме з цього питання.

– Я адвокат Різника, – дещо із запізненням назвався Кошовий.

– Про це згадують газети. Особливо старається такий собі Навроцький, чули про нього?

– Навіть читав.

Короткою відповіддю Кошовий вирішив обмежитися.

– Все склалося якнайкраще, – тим часом вів далі Ліщинський. – Ми потрібні один одному, пане Кошовий. Та коли йдеться про більш конкретні справи, вам таки краще переговорити з Альбертом.

– Прошу?

– Доктор Альберт Мазур, мій асистент. Бо коли все сталося, мене, як я вже казав, не було у Львові. Він був, навіть приймав нашого підопічного. Аби побалакати з ним, нам слід пройти до дальнього корпусу. Там – вотчина пана Мазура. Якщо хочете – лабораторія. Місце для спостережень та дослідів.

Від слова досліди Климове віко знову смикнулося, цього разу – сильніше. Повз увагу професора це не пройшло.

– Не треба хвилюватися й боятися. Нічого страшного там не відбувається. Ніхто не б’є хворих струмом, черепи наживо їм так само не розтинають.

– Нічого такого я не подумав, – квапливо заперечив Кошовий.

– Не це – так інше, – поблажливо погодився Ліщинський. – Про такі заклади, як наш, розпускають моторошні чутки. Здебільшого – ті, хто тут жодного разу не був. Ходімо, панове, прошу дуже, – він зняв з вішака й простягнув гостям два білих халати. – Свій одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власні очі прояви тих особливостей, про які я тут згадував.

Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат.

Навряд чи приємно, він і далі не міг остаточно подолати упереджень щодо божевільні та її пацієнтів. Але корисно – поза сумнівом.

Нові знання нікому не шкодять.