Олексій Мустафін - Цікаві факти з історії давніх часів

Старійшини племен радяться між собою. Малюнок з рельєфу на колоні Марка Аврелія у Римі

Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки. Керували життям племен та їхніх союзів старійшини найповажніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду . Рішення ради старійшин були обов’язковими для всіх одноплемінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше за смерть.

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності та майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, й у суспільних справах дослухалися більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися по допомогу бідніші сусіди. Водночас старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, жерцям та чаклунам і майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовиська, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать .

Виняткове становище знаті згодом пояснювали походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто її представники навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, вишуканіший одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керівництво, впорядкування життя громади.

Знатність, як і майно, передавали у спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші та найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать із дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Золоті прикраси енеолітичної доби у вигляді худоби – символа багатства (Археологічний музей Варни)

Виникнення майнової та суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси – племена, які мешкали на березі Тихого океану, називали такі «свята вимушеної щедрості» потлачем . Проте громадські частування чи роздача подарунків насправді лише підкреслювали особливе становище знаті та залежність від неї менш заможних селян.

Потлач. Фото початку XX ст.

2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майнової нерівності та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати її один проти одного. Виникали й сутички між громадами, що часом перетворювалися на справжні війни . Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусідів чи – навпаки – захисту від таких нападів одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя . Під час війни під його проводом воювали усі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину . Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».