Жозеф Роні - На нові землі

Вони обламували гілля, аж поки сонце не лягло на обрії великим червоним вогнищем. Далі мисливці почали приробляти до ратища рогове вістря, кістки й камінці, зібрані в горах.

— Надходить ніч, — сказав Аун. — Ми будемо працювати до ранку.

Вони зібрали купу сухого дерева, і Зур лагодився підпалити її за допомогою сірчаного колчедану та кременю, тимчасом як його товариш настромляв на загострену палицю цілу чверть гірської кози.

Та раптом їх примусив випростатися звірячий рев, що нагадував регіт гієни. За п’ятсот ліктів від урвища мандрівники побачили невідомого звіра. Він мав тулуб леопарда, червону шкуру з чорними плямами і великі, більш променисті, ніж у тигра, очі. Два довгих і дуже гострих зуба витиналися з верхньої щелепи, а будова тіла свідчила про його надзвичайну рухливість.

Аун і Зур збагнули, що це хижак, але він не скидався на жодного з тих страховиськ, що живуть по той бік гори. Він здавався не дуже страшним. Списом, дрюком чи дротиками Аун легко перемагав звірів такого розміру. Аун був не менш сильний і прудкий, ніж Нао, переможець кзамів, сірого ведмедя й тигра.

І він вигукнув:

— Аун не боїться червоного звіра!

Звір ревнув удруге, ще більш пронизливо та хижо, і лють його здивувала воїнів.

— Голос у нього могутніший за тіло! — зауважив Зур. — Його зуби гостріші, ніж у всіх інших хижаків.

— Аун убив би його одним ударом дрюка!

Звір плигнув на двадцять ліктів. Нахилившись над урвищем, Аун побачив внизу другого звіра-велетня, що біг підтюпцем. Це був молодий гіпопотам з грубою шкурою, із схожими на молоді верби лапами і величезною тупою мордою. Він силкувався добігти до річки. Але махайродус [6] Махайродус — шаблезубий тигр, великий вимерлий хижий ссавець з родини котячих, з довгими верхніми іклами. (Грецьке: махайра — меч, одус — зуб). на кожному повороті заступав йому шлях, і тоді гіпопотам зупинявся і ревів, широко роззявляючи рота.

— Червоний звір надто малий, щоб подолати гіпопотама! — сказав Аун. — Гіпопотам не боїться й лева.

Зур дивився мовчки. Пекуча цікавість наповнювала хвилюванням груди товаришів і збуджувала войовничий запал, що одвіку живе в серцях людей.

Раптом махайродус плигнув. Він упав гіпопотамові на потилицю і вп’явся в неї своїми гострими іклами. Величезна тварина одчайдушно заревла і побігла до річки. Але гострі зуби хижака рвали тверду шкуру і вгризались в тепле м’ясо. Рана збільшувалась на велетенській шиї, махайродус пив червоний струмінь, захлинаючись радістю перемоги.

Гіпопотам сіпнувся бігти ще швидше. Він уже не ревів і напружував всі сили, щоб досягти річки. Там, занурившись у рідну стихію, він загоїть свою рану і знову зазнає радощів життя, його товсті лапи важко гупали по землі і, незважаючи на важке тіло, він біг так само хутко, як осел чи кабан...

Річка була близько; її вогкий подих підбадьорював велетня. Але невблаганні зуби рвали шкуру, і гіпопотам почав хитатися. Затремтіли короткі ноги, з страшної пащі вихопилося хрипіння. А махайродус продовжував шматувати тіло.

Вже досягши очеретів, переможений звір поточився і впав... Почулося останнє зітхання, і велетенська маса завмерла. Тоді махайродус, випроставшись на гнучких лапах, заревів так, що в далечині кинулись врозтіч буйволи, а потім заходився жерти свою теплу здобич.

Аун і Зур стояли мовчки. Вони відчували наближення кривавої ночі, і мороз пройшов у них поза шкірою; вони невиразно догадувались, що нова земля — земля іншого віку, старіша за ту, де полювали уламри. Це була земля, де водилися дикі звірі, що жили ще з першими людьми. Глибока темрява давнини насувалась разом з присмерком, а стара-престара річка котила серед савани червоні хвилі.

Мандрівники мусили витратити тиждень, щоб озброїтись. На дротиках було прироблено вістря з кременю та з гострих зубів. Обидва мали списи з роговими наконечниками, а також списометалки — пристрої для метання дротиків на велику відстань. Нарешті, у них були дубові дрюки; і найважчий з них, зроблений Ауном для себе, був страшний і для найбільших хижаків.

За допомогою ременя, нарізаного з шкури оленя, вони злізли з гранітного стрімчака на рівнину. Коли вони опинились внизу, спогад про орду уламрів наче потонув у безодні. Сила молодості і жага перемоги оволоділи Ауном. Навколо нього сновигала всіляка здобич, треба було тільки присісти в траві, щоб на нього набіг козел, олень чи сайгак. Але він не вбивав даремно травоїдних, бо знав, що м’ясо росте нешвидко, а людина повинна їсти щодня. Коли орда мала достатню кількість харчів, Нао, ватажок уламрів, забороняв полювання.