Александр Дюма - Три мушкетери

Та ледве він договорив ці слова, як Д'Артаньян зробив такий несамовитий випад шпагою, що, коли б незнайомець вмить не відскочив назад, це був би його останній жарт. Збагнувши, що жартом тут не відбутися, дворянин вихопив свою шпагу, вклонився супротивникові й почав захищатися. Але враз обидва його співрозмовники вкупі з корчмарем накинулись на Д'Артаньяна й заходилися безжально лупцювати його кийками, лопатами та камінними щипцями. Змушений змінити тактику, Д'Артаньян обернувся, щоб захиститись од цієї зливи ударів, а його супротивник уклав шпагу в піхви і з учасника бою, яким мало не став, знову перетворився на глядача, виконуючи цю роль зі своєю звичною байдужістю.

— Хай їм чорт, цим гасконцям! — пробурмотів він усе-таки. — Посадіть його знову на цього жовтогарячого мерина, і хай він забирається геть.

— Не раніше, ніж я вб'ю тебе, боягузе! — крикнув Д'Артаньян, відбиваючись од ударів трьох супротивників, але не відступаючи ні на крок.

— Гасконські хвастощі, — прошепотів дворянин. — Ці мені гасконці! Дайте йому добрячого прочухана, якщо це йому так до вподоби. Коли він утомиться, то сам скаже, що з нього досить.

Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; Д'Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений Д'Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю.

До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.

Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом.

— Ну, що там з цим божевільним? — спитав він, почувши, як рипнули двері, та обернувшись до корчмаря, що зайшов довідатись, як почувається його гість.

— Ваша світлість цілі й здорові? — й собі спитав хазяїн заїзду.

— Авжеж, цілий і здоровий, любий мій хазяїне, і навіть цікавлюсь, що сталося з нашим юнаком.

— Йому краще, — відповів корчмар. — Він таки справді знепритомнів.

— Справді? — перепитав дворянин.

— Але, перш ніж знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб назвати вас і послати вам виклик.

— Це не хлопець, а диявол! — вигукнув незнайомець.

— Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, — заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. — Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці — всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

— Тоді, — холодно зауважив незнайомець, — це якийсь перевдягнений принц крові.

— Я вам сказав це, ваша світлосте, — відповів хазяїн, — щоб ви були насторожі.

— А він нікого не згадував у нестямі?

— Ще б пак! Він ляскав по кишені й промовляв: «Побачимо, що скаже пан де Тревіль про образу, якої завдали його улюбленцю».

— Пан де Тревіль? — мовив незнайомець, стаючи уважнішим. — Він ляскав по кишені, вимовляючи ім'я пана де Тревіля?.. Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?

— Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

— Справді?

— Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.

Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.

— Хай йому чорт! — пробурмотів він крізь зуби. — Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою — це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.

І незнайомець глибоко й надовго замислився.

— Послухайте, хазяїне, — спитав він нарешті, — чи не могли б ви звільнити мене від цього шаленого хлопця? Чесно кажучи, я не можу його вбити, і все-таки, — додав він з холодною погрозою, — він мені заважає. Де він?

— У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де йому роблять перев'язку.

— Його речі та клунок з ним? Чи не скидав він камзола?