Юрий Винничук - Легенди Львова

Пане майстер, де ся дів?

Шо ти нині зночі їв?

Чи собаку, чи кота —

То для тебе смакота!

І тоді розлючений дух вискакував з-поза прангера і махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля прангера, то з явиться примара.

У 1663 році сталася в нашому місті дивна пригода, яку собі ще довго переповідали міщани.

В каплиці Домагаличівській, котра присвячена була найсвятішій Панні Марії, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тої пори, коли загрожували Львову війни і лихоліття.

Трапилося так, що один челядник зайшов до каплиці помолитися, маючи у кишені сто дукатів панських, зав'язаних у хустинку. І коли він, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось ті гроші.

Після отченашу вийшов дворянин з каплиці і раптом спостеріг пропажу. Кинувся з плачем назад і, пропхавшись поміж людей, почав із жалем нарікати перед найсвятішою Панною, що саме тоді, коли він їй молився, у нього вкрали гроші.

– Що ж я тепер панові свому скажу? – бідкався він. – Де ж він повірить, що в такому святому місці можуть обікрасти? Прошу тебе, Діво Маріє, поможи мені, бо ж то через тебе мені біда така сталася.

Врешті у розпачі рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, відчув, як підказує йому якийсь таємничий голос: „Якщо комусь у святому місці випадає красти, спробуй і ти щастя”.

Челядник, сам собі дивуючись, пірнув рукою до кишені якогось чоловіка, що поруч нього пробирався до дверей, і витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собі за пазуху і поквапився додому.

Всю дорогу, йдучи містом і стрічаючи багацько перехожих, навіть не важився зиркнути на ту крадіж. Щойно в хаті витяг вузлика і побачив, що ті ж таки гроші панські назад собі вернув.

Колись дуже давно, коли ще Львова не було, довкола гір тулилися села. Гори були вкриті лісами, і селяни знаходили там надійний сховок від ворогів.

Та от настала якась лиха пора – почали пропадати люди. Не відразу виявилося, що людей викрадає лютий лев. Він підстерігав свою здобич на одній з гір, де мав свою печеру, а потім зненацька стрибав і вбивав одним ударом лапи. Після цього спокійно волік у печеру і з'їдав. А що чинив це лише тоді, коли бачив людину на самоті, то довго ніхто й здогадатися не міг про його існування.

Вистежив лева один старий мисливець. Він по слідах прочитав, що на горі живе якийсь страшний звір і то, певно, вій убиває людей. Мисливець сховався на дереві з запасом харчів і води та сидів там три дні й три ночі, аж поки не побачив на власні очі велетенського хижака.

В селах зчинився переполох. Вже ніхто не наважився наодинці вирушати в дорогу, ба, навіть наближатися до тієї гори. Та це не помогло, бо зголоднілий лев почав прокрадатися поміж самі хати і там нападав на людей.

Які лише пастки для нього не готували, яких лише способів не вигадували – нічого не помагало. Чутка про лютого лева розлетілася по всіх околицях.

І от врешті з'явився хоробрий лицар, який відважився убити лева. Він приїхав із самого Києва. Усі збіглися на нього поглянути і з нетерпінням чекали, коли ж він рушить на звіра. Та лицар не квапився.

Перше, що він зробив, це переговорив з місцевими ковалями й замовив у них такі лати, щоб їх жодна потвора роздерти не могла. День і ніч ковалі кували лицарські лати, а вранці з'являвся лицар, брав ті лати в обидві руки, вдаряв їх об коліно і лати розламувалися. Лицар, сумно зітхаючи, покидав кузню, а ковалі знову бралися до роботи. Тим часом лицар ішов до іншої кузні, де кували меча. Там також кипіла робота без перепочинку. Лицар брав свіжовикутий меч, кілька разів змахував ним у повітрі, а тоді з силою бив по кувадлі. Меч розлітався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там він сидів за пугарем вина і думав, як же подолати лева без надійних обладунків?

Одного разу забрів до корчми пустельник. Він якраз мандрував до Києва на прощу і зайшов підкріпитися. Ото він побачив зажуреного лицаря та й питає у корчмаря:

– Чого той лицар такий сумний?

Корчмар оповів, яка біда запанувала в їхніх краях, а пустельник і каже:

– Я знаю, як викувати лицареві обладунок, щоб ніяка звірина його не пошкодила.

Лицар, як почув ті слова, враз голову підвів.

– Треба, – каже пустельник, – лати й меча скропити кров'ю невинної панни. Отоді ніяка сила їм не буде страшна.

Всі, хто був у корчмі, завмерли, гарячково обмірковуючи слова пустельника.