Владімір Нефф - Перстень Борджія

«Забуття» ніхто не входив принаймні два роки й кожен обминав його з відразою й жахом. Тим часом Петр, лізучи вгору поруч з паном Войті, котрий, попри свою невіру, хотів обов’язково бачити, як знайдуть скарб, з усе більшою малодушністю думав, що коли його батько обрав «Забуття» схованкою для свого Філософського каменя, то це було справді дивне рішення, адже важко знайти місце, менш захищене від допитливого погляду: м’ясна муха, впавши у свіжу манну кашу, не могла залишитися менш помітною, ніж пан Янек, коли він ліз сюди, якщо справді ліз, щоб у повній таємниці покласти камінь там, де його ніхто ніколи не знайде, як він запевнив у день своєї смерті.

Коли пан Войті відімкнув великий замок і відчинив дверцята, з вежі потягло трупним смородом, що виходив з–під кам’яної покришки, яка закривала гладоморню.

— Тільки–но я зайняв свою посаду, — сказав пан Войті, коли Петр запхнув долото під дубовий поріг і почав гупати по ньому дерев’яним молотком, — перш за все звелів вичистити цю яму, вибрати кості й скласти їх на вічний спочинок, але в усьому Српно не знайшлося людини, яка б узялася за цю огидну роботу, а примушувати когось силою я не хотів.

— Гопля! — крикнув він, коли поріг, сточений шашелем, тріснув. — Ну, що там?

— Нічого, — відповів з усмішкою Петр, розламуючи на шматки порохняве дерево.

Під порогом справді не було нічогісінько, крім гладенько витесаної брили пісковика.

— Розчарування? — сказав Петр, коли за якийсь час вони знову сиділи з невимовно вдоволеним паном Войті за дзбаном вина у living–room палацу Српно, біля каміна, в якому потріскувала в’язка букових поліняк. — Що таке розчарування? Відчуття людини, боляче враженої тим, що дійсність, з якою вона зіткнулася, не така, яку бажано було б бачити. Але ж це чудово, що дійсність іде власним шляхом, абсолютно байдужа до того, чого ми від неї очікуємо, і їй плювати на наші прагнення й надії! Тому розчарування — це щось абсолютно невідоме й незрозуміле для мудрої, з філософським складом людини, і ви, пане Войті, образили б мене, якби не сприйняли моєї усмішки, якою я прикрасив своє обличчя, довідавшись, що під порогом «Забуття» нема того, що я сподівався там знайти. Бачте, я зовсім не впадаю у відчай, навпаки, радісно вип’ю за свою невдачу, хоча цей жест цілком зайвий, адже коли йдеться про досконалість невдачі, не можна собі уявити невдачі цілковитішої і повнішої, ніж та, яка оце спіткала мене.

І, піднісши олив’яний дзбан, спрагло припав до нього.

— Тільки не блюзнюй, щоб тобі в житті не трапилося чогось гіршого, — сказав пан Войті. — А вино не можна дудлити, як ти робиш, вино треба лише сьорбати; я бачу, що ти п’єш з відчаю, а це мені не подобається, не люблю цього. Чорт забирай, довідаюсь я врешті, що за надзвичайно цінну річ ти шукав?

— Чого ви про це питаєте, коли вже добру годину знаєте самі? Через що імператор ледь не зруйнував храм Святого Віта на Градчанах? Таке підступне й небезпечне, що мій батько, аби воно не потрапило до чужих рук, заподіяв собі смерть?

— Філософський камінь? — нерішуче й розгублено запитав пан Войті.

— Так, Філософський камінь, — відповів Петр.

— Ой хлопче, хлопче, хіба ти тоді сам не сказав, звичайно, з належною повагою, що твій батько одержимий? — запитав пан Войті.

— Так, можливо, я так висловився, — відповів Петр. — Але ж одержимість від одержимості різниться. Можна бути одержимим правдою, можна бути одержимим брехнею; одержимий правдою гідний подиву й пошани, одержимий брехнею гідний пекла. Мій батько був одержимий правдою. Філософський камінь — не вигадка чи фантазія, він існує, і виготовив його мій батько. Я бачив на власні очі, як непомітна дрібка Філософського каменя перетворювала звичайне олово на щире золото чи речовину, яку не можна від золота відрізнити. То чому б не припустити, що батько мав слушність і в тому, що Філософський камінь сам по собі має безмежну силу добра і зла, божественного й пекельного, світла й темряви? Якщо це насправді так, я не можу втриматись від дальшого припущення, що ця божественно–пекельна речовина, якщо вже вона існує, знайде шлях до людської свідомості, щоб виконати свою справу. Справу прокляття й загибелі, коли потрапить до рук хижака й егоїста, справу благословення й порятунку, коли потрапить до рук справедливих, тобто до моїх рук.

— Щось я не второпаю, ти, мабуть, забагато випив, що верзеш дурниці, — сказав пан Войті. — Мовиш так, ніби вже маєш той Філософський камінь у своїх справедливих руках?