Владімір Нефф - Перстень Борджія

«Я нічого не забув, Джованні, і нічого тобі, мерзотнику, не вибачив.

Слідство, відразу проведене вченим аскетом патером Люго, дало точнісінько такий самий наслідок, як і у випадку з булочкою: з’ясувалося, що у пральні замку працювала одна жвава дівчина, яку нещодавно головна праля прийняла на роботу і яка саме того дня, коли трапилася ця прикрість із запискою в хустинці, зникла невідомо куди.

Отож учений аскет патер Люго розпорядився старанно перевіряти анкетні дані усіх метких хлопчаків і жвавих дівчат, що в майбутньому виявили б бажання служити в замку, але, людина кмітлива і досвідчена в житті, він добре знав, що ці запобіжні заходи нічого не дадуть, оскільки вони не торкаються кореня зла.

Але що було робити?

— Ох, як це мене турбує, Господе Ісусе, як турбує! — жалівся юний кардинал розп’яттю Христа у храмі Святого Павла, де, про це вже йшла мова, він любив молитися. І тут Христос, що мовчав від того часу, як похвалив святого Фому Аквінського, що могло статися, гай–гай, десь триста двадцять — триста тридцять років тому, раптом промовив глибоким могильним голосом, який буває у черевомовців на ярмарку:

— Це ще дурниці, Джованні, ще трохи — й Петр роздере тебе на клапті.

Поважним страмбським городянам, що прогулювалися по piazza Monumentale, пощастило в той день побачити небуденне, захоплююче й, можна сказати без перебільшення, незабутнє видовище: юний кардинал, не дбаючи про гідність свого пурпурового одягу, вилетів з воріт храму Святого Павла, мов вистрелений з катапульти, подолав сходи трьома могутніми стрибками й кинувся геть із виразом розладу, що межує з божевіллям, на лагідному обличчі ефеба, якому тоді, щоправда, вже пішов двадцятий рік, але виглядав він на сімнадцять, щонайбільше на вісімнадцять.

У той час в Італії жила й мала нечувану славу неаполітанська співачка на ім’я Олімпія Тесті, дружина відомого майстра по мундштуках Карло Тесті, що її знали від північних кордонів півострова аж до підніжжя Етни як La bella Олімпія. У красі її голосу, про що свідчили деякі прихильники її срібного сопрано, не було сумнівів, адже щоб прославитися своїм співом серед такого пісенного люду, як італійці, потрібно було, безумовно, отримати від небес абсолютно особливий і винятковий дар.

Про її зовнішній вигляд, завдяки якому вона отримала прізвисько La bella, тобто Прекрасна, і сьогодні можна скласти цілковите уявлення, бо в Чікаго у приватній галереї одного торговця м’ясними консервами зберігся її точний портрет пензля флорентійського художника Маттео Рос–селлі. На цьому портреті La bella Олімпія виглядає як вельми приваблива жінка, це безумовно, але, знову ж, не настільки, щоб випадковий глядач не міг відірвати погляду від її обличчя.

Майстер Росселлі передусім зашкодив портрету співачки тим, що зобразив, як Олімпія сама собі акомпанує грою на арфі, а це, нічого не вдієш, такий прекрасний інструмент, що своїм розкішним виглядом затьмарює тілесні чари людської істоти, артистки, яка на ній грає; саме це й трапилося з Прекрасною Олімпією на портреті Росселлі. У золотій тіні арфи La bella Олімпія справляє враження далеко не молодої жінки, схильної до повноти, з гладким обличчям, з натяком на вусики над вологими, апетитними устами; її шкіра стиглої брюнетки дуже швидко червоніє, розчесане, кольору воронячого крила волосся вільно спадає на оголені плечі, а груди зашнуровані так, що премилий жіночий жолобок між ними підступає майже до рівня ключиць; стає просто незрозумілим, як у такому панцері вона могла набрати достатньо повітря для своїх славнозвісних колоратурних шедеврів; пальці, якими вона цієї миті енергійно, можна сказати, навіть люто рве струни арфи, мовби прагнучи покарати її за надмірну красу, у неї короткі, цупкі, з кутастими, коротко підтятими нігтями. Коротше кажучи, величезне захоплення, яке La bella Олімпія викликала не лише своїм співом, але й зовнішністю, видається нам, при огляді цього портрета, не зовсім обгрунтованим; і все ж таки не підлягає сумніву, що нікому не присвячувалося стільки сонетів, мадригалів, послань і пісень, як Олімпії. Славний неаполітанський поет Джамбаттіста Маріно, засновник поетичної школи мариністів, назвав Прекрасну Олімпію першим дивом світу, інший поет, Томмазо Стілья–ні, порівнює Олімпію з сонцем, сяйво якого засліплює так, що на нього неможливо дивитися; інший дякує долі, яка дала йому можливість жити одночасно з божественною Сиреною.