Володимир Малик - Чорний екватор

— Антоні, може ти лишишся в Бруконвілі? Небезпечно їхати вночі одному. Я попрошу в мами дозволу.

Антоні заперечливо хитнув головою.

— Ні, Дженні, я поїду. Адже капітан теж поїхав.

— Він у машині.

— А я на коні… До того ж у мене є зброя. Не турбуйся за мене, — і тихо додав: — На добраніч, люба!

— На добраніч!

Після від'їзду гостей місіс Ніксон звеліла Коване приготувати постелі.

— Наш дім, — усміхнулася вона, дивлячись на дочку, — після твого приїзду, Дженні, зразу сповнився женихами. І лікар, і віконт цілий вечір не зводили з тебе очей… Але, я думаю, мила, ти не зробиш помилки у виборі.

— Про це ще рано говорити, мамуню, — зніяковіла Дженні.

— Хоча віконт, як молодший син, не має права на спадщину, — вела далі мати, не звертаючи уваги на слова дочки, — але дворянський титул і широкі зв'язки забезпечать йому прекрасне становище в світі. Та й сам він — не дурень! Через рік-два він матиме в Кенії чималу ферму і добрий бізнес…

— Але я ще не збираюся заміж, — запротестувала Дженні.

— Сьогодні не збираєшся, а завтра випурхнеш.

— Ти забуваєш, мамо, про лікаря, — втрутився в розмову Майкл.

— Я зовсім не забула. Але ж захоплення — то одна річ, а одруження — зовсім інша… Тут потрібна розсудливість, — повчала місіс Ніксон.

Розмова була неприємна для Дженні, і дівчині хотілося припинити її. Раптом почувся рев мотора, потім скрип гальм. Усі замовкли і насторожились.

— Хто б це міг бути? — занепокоєно спитала місіс Ніксон.

— Я зараз узнаю, — сказав Майкл і поспішно вийшов з кімнати.

Незабаром він повернувся разом з Кребсом. Капітан був блідий і підтримував свою ліву руку правою. Майкл підставив йому стілець.

— Що з вами, віконте? — з тривогою спитала місіс Ніксон. — На вас напали мау-мау?

— Здається, так. В мою машину хтось кинув камінь, який влучив мені в руку. На щастя, скалки вітрового скла не потрапили в обличчя. Але руку… я ледве піднімаю… Десь по дорозі може бути засада, я вирішив даремно не рискувати і повернувся в Бруконвіл.

Дженні з тривогою дивилася на капітана. Кров поволі відпливала їй од серця. Думка про те, що в цю мить на Антоні, можливо, вчинено напад, що він поранений і потребує допомоги, не давала їй спокою. Дівчина не стрималась і, розуміючи, що викриває себе, запитала:

— А лікаря Райта ви не зустрічали, їдучи назад? Він виїхав услід за вами.

— На жаль, не зустрічав, — відповів Кребс. — Для кінного тут десять доріг, а для того, хто в машині, — тільки одна. Ми, напевно, розминулись.

«Он що тебе непокоїть! — подумав Кребс. — Ну що ж, ти подала мені непогану ідею!..»

Дженні перев'язала Кребсу руку. Місіс Ніксон гукнула Коване і звеліла їй приготувати постіль для капітана в кабінеті Майкла.

Побажавши жінкам на добраніч, Майкл і Кребс пішли спати.

Приготувавши постіль для бвани Кребса, Коване вийшла в сусідню кімнату і стомлено сіла на стілець. Ну й день сьогодні видався! З раннього ранку на ногах — і жодної хвилини спочинку… Спину ламало, ноги аж заніміли від утоми. Солодка дрімота поволі сповивала тіло дівчини, і голова важко опускалася все нижче й нижче. Так добре було б зараз кинутись у ліжко і заснути! Але треба ще йти до місіс Ніксон і прослухати перед сном дві чи три притчі євангелія, бо набожна господарка дому гаряче піклувалася про спасіння душі своєї чорношкірої служниці.

Коване вже хотіла встати і вийти, як раптом з кабінету бвани Майкла долинули слова, що примусили її завмерти на місці…

— Ти кажеш, що це міг бути Джомо Карумба?.. — промовив капітан Кребс. — Я не сумніваюсь, що то був саме він… Його треба негайно арештувати!.. Я зараз викличу загін поліції, поїдемо в Гавіру і там схопимо його!..

Коване здригнулась. Сон мов рукою зняло… В першу мить вона ледве не кинулась бігти з кімнати, щоб попередити Джомо. Але відразу ж оволоділа собою і причаїлася в темній кімнаті.

— Я згоден з тобою, Нельсон. — Тепер уже говорив бвана Майкл. — Карумба — небезпечний негр. Він може не тільки сам приєднатися до бунтівників, а ще й інших підбити… Краще його ізолювати. Я теж думаю, що зробити це треба тільки вночі, бо до ранку він, чого доброго, втече з Гавіри… Жаль, що ти погано себе почуваєш…

— Проклятий!.. — простогнав Кребс. — Так ударив… Мало передпліччя не переламав… Подай мені, будь ласка, трубку — я викличу Сміта з хлопцями!

Чути було, як Майкл присунув телефон і зняв трубку.

— Алло! Управління поліції? Говорить капітан Кребс… Це ви, Сміт? Термінова справа. Візьміть з собою півдесятка хлопців і негайно виїжджайте в Бруконвіл!.. Що? Так, я тут… Вказівки дістанеш на місці. Отже, чекаю в Бруконвілі!