Володимир Малик - Чорний вершник

— Скачімо туди! — вигукнув Роман. — Може, встигнемо вчасно!

— Ай справді — гайда, панове! Ми вільні птахи! Чого нам чекати на козаків! — загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав.

— А ви що скажете, батьку Семене? — спитав нетерпляче Арсен.

Останнім часом всі вони почали звати ніжинця батьком — і за те, що був старший, і за гострий розум, і за великий життєвий досвід.

Гурко пильно глянув на своїх молодших друзів, обняв Арсена за плечі. По його обличчю промайнула журлива тінь.

— Ви справді вільні птахи, — сказав тихо. — Ви не козаки Лубенського полку, а запорожці і можете чинити на свій розсуд… Я теж не зобов'язаний ставати до лав лубенців… Та все ж не радив би вириватися самим у поле, де ми будемо легкою здобиччю людоловів! Тим більше, що полк вирушає негайно і ми ненабагато випередимо його… Тож моя думка така: їхати разом з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому їхати самі, то і я з вами!

Арсен розумів, що Гурко міркує правильно. Якщо татари вже досягли Горошиного і Чутівки, то незабаром будуть і в Дубовій Балці. А може, вже й там… Що тоді четверо зроблять супроти ирди? Загинуть або потраплять у неволю. Це не літо, коли кожен кущ тебе заховає! Зараз у голому засніженому степу видно на багато верст. Ні, вириватися вчотирьох не годиться!..

Серце його стислося від болю. В одну мить розбилися рожеві мрії, розлетілися, як порох на вітрі, виплекані на далеких дорогах чужини, в безсонні ночі боїв і походів гарячі надії на щасливе життя з коханою Златкою. О, коли б він міг за півгодини пролетіти ті півсотні верст засніженого степу, що відділяли його від неї, від рідних та друзів! Але ніякий чарівник не допоможе йому в цьому. Тож залишається один вихід — приєднатися до лубенців і разом з ними взяти участь у поході. А тим часом сподіватися на краще…

Стеха і Златка взяли з припічка два полумиски з перекладеними сиром і запеченими в сметані налисниками і понесли до столу. Там за сніданком точилася повільна бесіда чоловіків, що іноді приглушувалася різким шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печі.

Раптом з грюкотом розчинилися двері і з галасом вскочив гурт ординців.

Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха заклякла з полумиском у руках посеред хати. Вражені, завмерли чоловіки. Розмова враз урвалася.

Побачивши розвішану на стінах зброю — шаблі, пістолі, рушниці, — татари кинулися до неї, зірвали з дерев'яних кілочків. Потім оточили стіл. їхні чорні вузькі очі загорілися жадібним вогнем. Брудні руки, що пахли кінським потом, хапали хліб, шматки смаженого гусака, налисники і запихали в роти. За одну хвилину стіл спорожнів.

Младен, Якуб і Ненко сиділи отетерілі, не знаючи, на що зважитись. Зайняті їжею, голодні нападники поки що їх не чіпали.

В хату ввійшов молоденький, тонкий, мов очеретинка, татарчук у багатшому, ніж у його одноплемінників, одязі. На вигляд йому було років шістнадцять. Обличчям він мало скидався на татарина. Худорляве, довгасте, з карими очима під гострими зламами чорних брів, лице його було б навіть гарним, коли б не дикувата посмішка широкого рота, на якому від того цвів хижий оскал білих рівних зубів.

Ординці шанобливо розступилися, не припиняючи, однак, гризти гусячі кістки.

Юнак окинув бистрим оком хату і її домочадців. Довше, ніж на інших, затримав погляд на пишнотілій Стесі, котра стояла ні жива ні мертва з напівпорожнім уже полумиском, підійшов до неї, двома пальцями взяв налисник і вправно вкинув собі в рот.

— М-м-м, смачно! Дуже смачно! — сказав несподівано чистою українською мовою. — Спасибі господині, яка вміє так смачно готувати… Як моя ненька! — Він швидко проковтнув і другого налисника, витер об полу кожуха руку, враз посуворішав. — А тепер — збирайтеся всі!

— Збиратися?.. Куди? В Крим?! — зойкнула Стеха і впустила додолу порожню миску.

— Ми не кримчаки! Ми буджацькі татари! — заперечив юнак і гордовито додав:- Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука!

— Один біс — що в Крим, що в Буджак… Неволя всюди однакова! — буркнув дід Онопрій.

— Досить розмові Збирайтеся і виходьте! — відрізав Чора і пішов з хати.

Татари виштовхали всіх надвір.

Хутірський вигін був геть запруджений нажаханими людьми. Довкола пантрували кінні ординці. Посеред майдану, на узвишші, гарцював на гарячому карому коні чорнобородий вершник. Чора підвів до нього своїх полонених, шанобливо вклонився.

— Батьку, весь хутір уже тут. Ось привів останніх!