Олександр Iльченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай iЧужа Молодиця

А тимчасом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.

14

— Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень!

— Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок.

— Хто ж там суне?

— Чумаки, — голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодик, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.

— Що ти сказала? — спитав він здивовано.

— Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.

— Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.

— То чом же ти мовчиш?!

— Хіба ви питали?

— А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи головою її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман?

— Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти.

— Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.

Слуги швиденько нап'яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…

I пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній руці вийшло по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялись позаду… Чумацька пісня з виразним алегретто залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові-начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури — десь поміж бунчуковим товаришем та писарем Суду генерального, — почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напужуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна — чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замилувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, забачивши, як байдужісінько проходять повз нього чумаки з наймитами своїми — в чорних, навмисне, від нападу нужі, просочених дьогтем сорочках, з півнем, що куняв на передній мажі, котрий будив їх у дорозі щоранку, нагадуючи про рідну хату, — вони, оці, наскрізь пропечені сонцем і обшарпані всіма вітрами, добрі люди, ішли вони та й ішли мимо нажабленого полкового обозного, мовби перед ними на дорозі не було ні пана, ні ридвана, ні пихи прегидкої, — хто на воликів собкав, хто покрикував на двох верблюдів та сумну віслючку, що плентала за валкою, хто з передніми чи задніми товаришами перегукувався, хто сам собі думку снував, а хто й виспівував: «Прямо степом мандрувать, гей, гей, долю доганять…»

15

I не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полубаском:

— Що везетеее?

Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто — нічичирк!

А Михайлик тимчасом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів.

— Добридень, дядечку! — до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.

Та й голоси були не ті

— Рости великий, парубче, — гречно відмовляли йому чумаки. — А я й так немалий, — ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. I вклонявся знову: — Добридень, дядечку! — і кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.