Олександр Iльченко: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай iЧужа Молодиця

А Михайлик покірно поплентав за мамою. Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

— Чого, синку, захекався? .Але Михайлик мовчав.

— Трудна робота, синку? Та Михайлик мовби й не чув.

— Ми — ковалі, — провадила мама. — А коваль — до всякого діла зугарен.

— Не до всякого, мамо.

— А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут. Спочинь, спочинь.

11

— Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, — казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. — Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай бог бачить!

— А ти злізь, голубко!

— Не можу, веприку солодкий.

— Покурити б!

— Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

— Одну люлечку! — і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

— Краплина щастя — солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя — не краплина ж! Огого!

— Ціле барило?! — зареготала Роксолана. — Але ж ти сам благав: господи-татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, — мені ж — тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

— Я люблю його, білобумажне твоє тіло, — пристрасно заговорив Пампушка, — сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…

— Це — з «Пісні пісень»? — посміхнулася Рокса.

— I як воно таке — в Святім письмі?! — промимрив він і зачитав напам'ять: — «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглава є, — се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, — власного ж виноградника я не встерегла…»

— Натяк?! — гостро спитала Роксолана. — На моє кубління з паном гетьманом? — зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. — Але, якщо ти зараз думав саме про це…

— Крий боже!

— То за це ж тобі добре заплачено! I ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

— Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! — і пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого письма: — • «Що лілея поміж тернами, те мила моя — поміж дівами… По кріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

— Як же й гарно складено! — і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в своїй душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! — німо лементувала вона. — Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька не розтулила й вуст, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса: — Добрий ти мій — промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

— Добрий-таки! — радо погодився Пампушка.

— А ліпших вішають, — немовби жартома шпигонула Роксолана.

— Щирісінька правда, — знов не заперечував обозний.

I посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів.

Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого — чуба», гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане.

А вголос мовив:

— Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу богові!

— Таку душу? Богові? — і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: — Таж господь-бог такої й не прийме!

I зареготала на його руках

Цей милий жарт додав обозному сміливості:

— Покурити б…

— Неси мене, неси… Жадаю!

I пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент. мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.

Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п'ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що за давніх-давен означало ні більше, ні менше, як «Україна»).