Олександр Скрипник - За золотом Нестора Махна

О другій годині ночі Лепетченко і Спектор, як і було домовлено перед цим на невеликій нараді, відправилися до будинку Каретникова. Він містився у тому кутку Гуляй-Поля, де, як вважалось віддавна, проживали відомі місцеві конокради і шахраї. Біля темних вікон будинку стояла підвода. Зі стайні було чути хрумання коней.

— Спочатку поговоримо з ним спокійно, — запропонував Лепетченко. — Можливо, він і сам про все розповість. А якщо ні, то доведеться його трішки полякати.

Спектор намацав ручку револьвера у правій кишені штанів.

— Краще бути наготові, — погодився з Лепетченком. — Все може трапитися.

Постукали у вікно. Невдовзі почувся голос Каретникова:

— Хто там?

Іван назвався. Двері скоро відчинилися і на ганок вийшов здивований і дещо переляканий господар.

— А я вже думав, що це юзівські бандити навідалися, — почав він пояснювати своє хвилювання. — Ми лише пару годин, як із Юзівки повернулися, на базар їздили. А ви звідки тут узялися?

— Не галасуй, Пантелеймоне, — перебив його Лепетченко. — Краще підемо до хати, там і поговоримо.

На поріг вискочила ще заспана Феня.

— Іване, звідки ти взявся? — тільки й видавила із себе і відразу перевела погляд на чоловіка.

Та Лепетченко встиг помітити в її очах здивування, страх і якісь холодні недобрі іскорки.

— Та заходьте вже, заходьте, — намагаючись надати своєму голосові привітності, знов заговорила вона. — А я оце два дні тому випадково зустріла Ольгу Куриленко, ну, ти її, Ваню, добре пам’ятаєш. Так ми з нею якраз про тебе згадували. Мабуть, не випадково.

— Сідайте, — вказав Пантелеймон на лаву, — і розказуйте, яким вітром вас сюди занесло.

— Ми приїхали аж із Польщі, — почав Лепетченко, — із особливим завданням батька Махна: забрати залишені колись тут на зберігання цінності й документи і доставити йому за кордон.

Спектор уважно стежив за реакцією Каретникова і відразу помітив, як той увесь напружився.

— Так ви оце сьогодні приїхали чи вже десь побували? — обережно поцікавився Пантелеймон.

— Ні, не сьогодні, — відповів Лепетченко. — Ми вже навідалися у Гаврилівку, Петропавлівку і в деякі інші села. Та про це поговоримо потім. Ви краще розкажіть, як тут живете.

При згадці про ці села у Каретникова всередині все похололо. Саме там вони з Фенею ще у 1921 році забрали сховані Махном цінності. «Але чи знають про це непрошені пізні відвідувачі? — думав він. — Судячи з усього, щось знають. Тому краще самому розповісти. Але не про все. По ходу розмови буде видно, що їм відомо».

— Живемо, як і всі, — почав Пантелеймон. — Загалом не бідуємо. Там щось купимо, тут продамо — так і крутимося, тримаємось торгівлі і ні в яку політику не втручаємося. Нас ніхто не чіпає, і ми нікому нічого поганого не робимо. Щоправда, був якось один інцидент з чекістами.

— Що за інцидент? — відразу запитав Спектор, який до цього сидів мовчки і лише слухав.

— Ще три роки тому, — почав Каретников, — коли Махно подався за кордон, ми повернулися до Гуляй-Поля. Згодом якось з братом Харитоном і нашими колишніми махновцями Шевченком і Сагайдаком ми домовились обікрасти млин на хуторі Решетилівському, що недалеко від Полог. Як зараз пам’ятаю, забрали тоді 19 мішків зерна і мішок борошна. А вже наступного дня на подвір’ї у Харитона на хуторі Марфополь чекісти все це знайшли і дізналися про нас. Сагайдака з Шевченком відразу заарештували і розстріляли. А нам з братом і Фенею вдалося втекти.

— Може, стіл накриємо? — перебила чоловіка Феня. — У нас і горілка добра є.

— Не треба, ми не голодні, — заперечив Лепетченко. — Краще так поговоримо. Лише попити щось принеси.

— Молоко холодне з погреба будете?

— Оце якраз те, що треба, — погодився Іван.

Коли жінка вийшла з хати, Спектор, який з професійною цікавістю слухав розповідь Каретникова, запитав у нього:

— Невже вас після всього цього залишили в спокої?

— Якби ж то так. За нами по всьому району ганялися ЧК і міліція. Утікаючи, ми випадково потрапили в Гаврилівку. Я знав, що в цьому селі живе дід Забудько, котрий симпатизував махновцям. У нього ми вирішили сховатися і переночувати. За вечерею дід розповів мені, що Махно залишив у нього на зберігання цінності і документи, але зараз він не знає, що з ними робити. І тоді в мене майнула думка податися за кордон, бо тут вже не можна було лишатися. Тому я взяв у діда всі цінності і документи, щоб передати їх Несторові Івановичу. Але зі своїми документами я побоявся їхати до кордону, бо мене по дорозі могли схопити, тож спочатку, аби перечекати, подався на Донеччину до свого далекого родича. Там згодом дізнався про амністію і вирішив повернутися до Гуляй-Поля.