Юрій Винничук: Легенди Львова

Якраз на ту пору нагодився Олелько.

— Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? — спитав головного конюха.

— Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.

— Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, — сказав Олелько. — Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.

І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:

— Милостивий пане мій, чи знаєте новину?

— А то яку?

— Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.

— То він, напевно здох! — вигукнув король.

— Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.

Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.

Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.

Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.

— О-о, то ти незле живеш! — вигукнув король. — А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.

— Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.

— Звідки ж ти береш гроші на банкети?

— А я закладаюсь на гроші.

— І виграєш?

— Як коли.

— Ану закладися зі мною.

— Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.

— Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? — розсміявся король. — Ну, давай.

Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:

— Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій — може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. — І, піднявши келих, гукнув: — Здоров'я нашого короля!

Данило розсміявся і зіскочив на долівку:

— Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.

— Ну, я вже знаю, що від нього чекати, — сказав воєвода. — Мене він так легко не обхитрує.

— Добре, — погодився Олелько. — Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.

Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:

— Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.

І король, і воєвода мало не попадали з реготу.

— Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут.

Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.

Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.

— Ти програв, — з порога вигукнув воєвода. — Нема в мене ніякого чиряка.

— Ну, що ж, така моя доля, — зітхнув Олелько. — Але я б хотів пересвідчитись.

Воєвода нерішуче затупцяв на місці:

— Тут купа людей.

— Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.

Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.

— Я програв, ось ваші п'ять золотих, — сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.

— Не розумію, чому ти тішишся? — дивувався король. — Адже ти програв!

— Навпаки — виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма тут присутніми, — на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!

Сміялися всі, крім воєводи. Та це й зрозуміло.

Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:

— Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.

Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас — кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.

— Ага, боїшся, — сміявся боярин. — Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!