Юрій Сорока - Брестська Унія. 1596

Проблеми віри та мови особливо загострилися в Україні після Люблінської унії. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників на колишніх руських землях. Тому у Великому князівстві Литовському в значній кількості засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Слід зазначити, що ці навчальні заклади сприяли поширенню освіти: багато представників української шляхти отримали можливість, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Однак платнею за освіту ставало зречення рідної мови та батьківської віри — сполячення. А якщо взяти до уваги той факт, що в XVI столітті представники нижчих верств населення мали обмежені можливості для отримання освіти, сполячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. У свою чергу, релігійна експансія, що її здійснювала католицька церква на території православної України, менш ніж за три десятиріччя призвела до Брестської унії, яка й стала точкою відліку у відносинах України й Речі Посполитої. І якщо після Люблінської унії ці взаємозв'язки були відносно спокійними, то після трактату, підписаного у Бресті, Україна вибухнула цілою чередою бунтів і козацьких повстань.

Розглядаючи причини Брестської унії 1596 року, дослідники, як правило, звертають увагу на чинники, які безпосередньо вели до її підписання, не пояснюючи глибинних мотивів цього процесу, які своїми коренями сягають епохи раннього середньовіччя. Саме тоді відбувся розкол християнської церкви на дві конфесії, зумовлюючи майбутнє протистояння й багаторазові спроби поєднати християнське учення в одне ціле. Отже, щоб більш ясно собі уявити, що відбулось у Речі Посполитій наприкінці XVI сторіччя, розглянемо обставини, які призвели до розколу церкви, а також спроби об'єднати православну й католицьку церкви, які проводились до Брестської унії.

Отже, християнство. Вчення Ісуса Христа як релігія виникло за часів античної Римської імперії. Відбулося це в першому сторіччі нашої ери на сході Римської імперії, а саме на території сучасного Ізраїлю і Палестинської автономії. Засновниками християнської релігії вважаються Ісус Христос і його дванадцять учнів — апостолів. У наш час християнство є однією з найпоширеніших релігій світу — її канонів дотримується понад чверть населення планети. Християнство посідає перше місце в світі й за географічним розповсюдженням, тобто чи не в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Однак таку велику кількість прихильників учення Ісуса Христа набуло не одразу. Спочатку в рамках боротьби римської влади з непокірною провінцією, якою була Іудея, християнство заборонялось на території Римської імперії, а його послідовники ризикували життям, сповідуючи віру, за яку римляни жорстоко карали. На підтвердження цього факту слугує велика кількість згадок античних істориків про репресії, яким влада Риму піддавала перших християн. Навіть у Колізеї, пам'ятці давньоримської цивілізації, у якому колись проводили жорстокі гладіаторські ігри, на очах у десятків тисяч людей християн убивали лише за те, що ті насмілились проповідувати свою релігію. У наш час серед старовинних стін Колізею встановлено пам'ятний знак — хрест, який є згадкою про всіх замучених тут християн.

Але час не стоїть на місці. Змінюється світ, змінюється світогляд людей. Відомо, що ще до падіння Римської імперії влада докорінно переглянула своє ставлення до християнської віри і останні імператори Риму сповідували саме християнство. Вплив християнської релігії почав невпинно поширюватись землями Римської імперії, котрі охоплювали на той час не менше чверті населення земної кулі й простягались від Африки до Північної Британії.

З поширенням вчення Ісуса Христа в церковному середовищі почали виникати різноманітні течії, які поступово й привели її до розколу. Першим кроком на цьому шляху став IV Вселенський собор, який відбувся у місті Халкідон (нині — район міста Стамбул) у 451 році нашої ери. На Халкідонському соборі було розглянуто правомірність так званого вчення монофізитства, висунутого константинопольським архімандритом Євтихієм. Суть цього вчення полягала у тому, що, на відміну від більш раннього діофізитства, ця течія стверджувала єдину, божественну сутність Ісуса Христа, а не його подвійну — божественну й людську сутність. Халкідонський собор засудив вчення монофізитства, назвавши його єрессю й намітивши таким чином перші ознаки розколу християнської релігії, внаслідок чого християнство поділилося на халкі—донські й нехалкідонські (монофізитські) церкви.