Андрій Кокотюха: Шукачі скарбів

Звідти, з Данилівки, Павло Гармаш у сорок першому пішов на фронт. Туди повернувся, брязкаючи медалями.

Десь у тих краях шукав і знайшов скарб.

Усе це сприймалося не інакше, як красива легенда. Та Галя не перебивала маму. Власне, про українські поселення в Сибіру вона знала трошки більше, аніж про дідів скарб, але так само небагато. Адже її мама познайомилася з Павлом Гармашем уже коли він перебрався з Сибіру в Україну і ловив тут, на Чернігівщині, бандитів. За материними словами, Галина бабця так само слухала чоловіка, роблячи очі круглими, але так само не всьому вірила. Він говорив так палко, як говорять усі, хто конче прагне прикрасити дійсність.

— Ну, а що з тим зошитом вийшло?

— Подробиці тобі нехай пан Кость розкаже. Він свою адресу залишив. Я й сама не все знаю, — призналася мама, потім, витримавши невеличку паузу, додала: — Зошит після смерті твоєї бабці переховувала я.

— Ти ? — у Галі забракло слів, аби виказати почуття, що охопили її.

— Мама так само не могла мені всього пояснити. Просто коли відчула, що скоро помре, дала його мені й просила заховати далеко, нікому нічого не казати й берегти сховок. Прийде час — про зошит запитають. Якщо не запитають, я мусила передати його на зберігання комусь із своїх дітей.

— Що означає оте «прийде час»?

— Поняття не маю. Твоя бабуся назвала три прізвища — Сотник, Бражник, Кохан. У кожного з них є стара фотографія — груповий знімок, зроблений влітку сорок четвертого року. Де саме — не так важливо, головне — дата стоїть на звороті кожного фото. Ось таке, дивись.

Мама вийшла до сусідньої кімнати, повернулася з томиком «Прапороносців», який завжди чомусь стояв на видному місці в книжковій шафі, хоча ніхто в родині Чубуків не вважав себе палким прихильником творчості Олеся Гончара. На очах у доньки обережно ножицями підчепила папір на звороті обкладинки й видобула звідти невеличке, дев’ять на дванадцять, трохи пожовкле від часу фото. Галя буквально висмикнула його з материної руки, вп’ялася в нього очима.

Четверо молодих хвацьких фронтовиків стояли пліч-о-пліч, п’ятий присів перед ними. Крайній ліворуч наставляв «ріжки» своєму сусідові, в якого був найсерйозніший з усіх вираз обличчя. Він навіть виструнчився перед об’єктивом. На плечах молодого вусаня, що стояв третім ліворуч, були погони з відзнаками старшого лейтенанта. В обличчі того, хто примостився спереду, Галя вгадала щось невловимо знайоме.

— Це… — юна тицьнула пальцем.

— Кость Сотник, — підтвердила мама її здогад. — Пан Кость. Старший лейтенант — твій дід, Павло Гармаш. Ліворуч від нього — Дмитро Кохан, по боках — Юрко Бражник і Гриць Коломієць, його вбили. Не на війні, тоді… Ну, словом, я ж тобі кажу — подробиць не знаю. Значить, або самі вони, або ті, хто отримає від них таке фото, повинні прийти по зошит. Навіть якби чекати довелося сто років. Бачиш, минуло менше часу.

— Це все добре, — Галя ще раз подивилася на усміхнене дідове обличчя, повернула знімок матері. — А ніхто не сказав, що з усім оцим ми повинні тепер робити?

— Ось так, Галю, все скінчилось, — завершив розповідь пан Кость, і дівчина з подивом відзначила: час пролетів зовсім непомітно, хоча оповідач говорив кострубато, не вдавався до художньої обробки, лише переповів їй сухі факти з того, що сталося з ним та його друзями в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. — Ті, хто знав про записи твого діда й шукав їх, були впевнені — Павло передав зошит комусь із нас. Він збирався це зробити, але потім передумав: у нас тоді в кожного були родини, і він не хотів підставляти всіх під небезпеку.

— Виходить, Гармаш, — дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, — підставив свою?..

— Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, — похитав головою пан Кость. — Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми — Павло, Дмитро, Юрко і я — збиралися розділити записи на чотири частини…

— Розірвати зошит?

— Так точно. Розірвати його і тримати кожен свою частину в себе. Адже ніхто не знав, що буде з країною далі. Ми мали ідею, мали змогу дістатися до золота, але не знали, як тим скарбом правильно розпорядитися. Розумієте, надто швидко вся історія випливла. Власне, той, хто видав нашу таємницю, лише виторговував собі життя. Про наші плани він зовсім не знав, говорив лише про скарби. Ну, і почалося…