Карл Брукнер - Золотий фараон

— Містере Картер, прошу вас, не зволікайте… — прошепотіла леді.

Він глибоко зітхнув, звільняючись від усіх думок. Глухо задуднів мур під ударами молота.

Позаду леді Карнарвон хтось бурмотів незнайомою мовою. Озирнувшись, вона побачила Хада Гасана, що підняв догори лице з заплющеними очима і склав молитовно руки.

Вона бачила також, як Картер одвертав голову і мружив очі, ховаючи їх від куряви й дрібних скалок. Про що він думає? Обличчя його виказувало тільки увагу до роботи.

Від муру відколовся чималий шмат, упав. Темна пляма вгорі поменшала. Тепер стало видно, як припасоване каміння. Між ним із скреготом врізалося залізо. Ось захитався і полетів додолу камінь, за ним ще один.

Далі зубило попало в порожнечу. Вони пробили мур у тому самому місці, де пробивали його в давнішу грабіжники. З темного отвору линуло в коридор гаряче сухе повітря.

Картер відступив на крок. Краплини поту зросили йому чоло. Він скидався на хірурга під час складної операції.

Гургар послужливо підскочив до нього:

— Що тобі треба, пане? Може, інший інструмент?

Картер похитав головою і, пошпортавшись у кишені, видобув звідти свічку й сірники.

— Навіщо це? — спитав хрипким голосом лорд. — Хіба не досить ліхтарів?

— Авжеж, авжеж, — нетерпляче буркнув Картер. — Та я хочу перевірити, чи не йде з отвору якийсь ядучий газ.

Пломінець свічки легко заколивався в гарячому струмені повітря, але не згас. Тоді Картер схопив лом і заходився збільшувати отвір.

Нарешті він спинився і встромив туди лом. Ніщо не чинило опору залізові.

У мертвій тиші, яка запала після ударів молотом, було тільки чути, як уривчасто дихає Картер. Гургар хотів був забрати в нього інструмент, але від хвилювання не стиснув рук, і лом та молот упали додолу. Рука в нього тремтіла, коли він віддавав Картерові свічку.

Картер міцно зціпив зуби. Він ніяк не міг подолати страшенного неспокою, все тіло проймав нервовий дрож.

У найближчі хвилини все з'ясується!

Хтось схопив його за руку й прошепотів:

— Присвітіть, нарешті, всередину, я вже не можу витримати цього клятого чекання!

«Навіть коли я відчую розчарування, то не маю права виказувати його», — подумав Картер, тоді підняв свічку догори й просунув крізь вилом. Якусь мить він придивлявся до пломінця, що тихо коливався в повітрі, потім перевів погляд туди, за мур, де панував нічний морок. Збігло кілька секунд, поки очі, засліплені свічкою, призвичаїлися до темряви. Поволі з неї виступали обриси дивовижних тварин з роззявленими пащами та звірів-чудовиськ страхітливих розмірів.

Що більшало коло перед поглядом Картера, то дужче витягувалося в нього лице й ширше розплющувались очі. Все здавалося галюцинацією. У нього, мабуть, гарячка, здоровій людині таке не привидиться. Вчений міцно притис до очей пальці, аж стало боляче, а тоді знову глянув за мур.

Скрізь блищало золото!

Звірі-чудовиська були насправді. А ще мистецьки розмальовані скрині, оздоблені золотом крісла, статуетки, вази, чорні шафки. Он там — безладна купа поперекиданих повозів, мисливські й бойові фараонові колісниці, прикрашені золотом і самоцвітами.

— Чи ви щось бачите? — боязко спитав лорд Карнарвон.

Його голос повернув Картера з казкового царства.

— Бачу! Бачу дивовижні речі! — озвався він і вільною рукою знову затулив очі.

Дивовижні речі надто приголомшили Картера.

Хтось вихопив у нього з рук свічку. Хитаючись, наче сновида він поплентався коридором назад. За його спиною пролунав вигук захвату. Він не звернув на це уваги. Йому треба було залишитися хоч на кілька хвилин самому, аби збагнути щойно пережите.

Таких скарбів не знаходив ще жодний археолог світу. Тих звірів-страховищ із блискучого золота, що від них на стіни лягали чудернацькі тіні, досі можна було бачити тільки на рельєфах, які прикрашали колони храмів. Ніхто не вірив, ніби вони могли існувати насправді. А який неймовірно гарний фараонів трон!

Картер спинився. Золотий трон виник в його уяві надзвичайне виразно. Трон стояв під балдахіном, в якого за бічні частини правили дивовижні, казкові постаті, що він їх прийняв за галюцинацію. Тепер він пригадав також, що золоті страховища мали голови нільських мешканців — гіпопотамів. А трон — який це був прегарний витвір давньоєгипетського мистецтва! Жодний музей у світі не міг би похвалитися таким скарбом. І цей покій повнісінький тих скарбів, наче фараон звелів принести сюди всі оздоби свого палацу. Це, безперечно, найбагатша знахідка в історії новітньої археології.