Карл Брукнер - Золотий фараон

А ці розкопки хвилювали його неймовірно. Вчений картав себе без упину: навіщо так поспішився, навіщо вчинив так безвідповідально — охоплений нестримною радістю відкриття, попросив лорда Карнарвона приїхати до Єгипту. Той не злякався ні втоми, ні видатків далекої подорожі, а тепер стоїть перед видовбаним у скелі коридором і, мабуть, подумки кляне божевільного Говарда Картера.

А лорд Карнарвон саме підіймався сходами. Своїм виглядом він викликав співчуття: одяг, обличчя, ба навіть костур — усе біле від куряви. Він посварився костуром і сердито крикнув:

— Гей, Картере! Що ви робите тут, нагорі? Чи у вас буйволячі нерви? Я так хвилююся, що ледве дихаю, а ви нічого не робите, аби мене заспокоїти. — Він благально простяг руку. — Любий давній друже, скажіть мені, нарешті, скільки треба ще часу, щоб дістатися кінця коридора?

Картер збентежено дивився на сповненого відчаю лорда. Він чекав докорів і прокльонів, а Карнарвон виявляв тільки нетерпіння шукача, що сподівається знайти казкові скарби.

— Мілорде, вам треба трохи відпочити, — почав умовляти Картер. — Курява — це отрута для ваших легенів.

— Яка там отрута! — гримнув лорд. — Зимові тумани в Англії куди шкідливіші для легенів, ніж трохи куряви тут. І що робити нагорі? Дивитися в небо? Мені більше до вподоби бути там, унизу. І в мене таке дивне відчуття, наче сьогодні відбудеться щось особливе в моєму житті.

«А в моєму — ні», — хотів сказати Картер, та саме цю мить з коридора почулися притлумлені вигуки. Леді Карнарвон і Ахмед Гургар вибігли на сходи.

— Ми розкопали ще одні двері з печатками! — крикнула леді.

— Йди сюди, пане, йди! Брама до таємниці всіх таємниць чекає, щоб ми розкрили її! — збуджено гукав Гургар.

Стрімголов кинувся Картер сходами вниз. Перечепився через купу ріні, а тоді ще довелося притиснутись до стіни, щоб пропустити робітників, які несли на головах повні коші зі щебенем. Нарешті він опинився перед «брамою до таємниці всіх таємниць». Цей вхід, на відстані десяти метрів од першого, був точнісінько такий самий. У лівому горішньому кутку тут теж виднілася темна пляма.

Леді Евелін торкнулась до неї рукою.

— Отут злодії пролізли всередину гробниці, — несміливо прошепотіла вона. — І цей вилом теж замуровано й опечатано. Не можу уявити, що відтоді минули тисячоліття і що я перша людина, яка по такому довгому часі торкається цієї печатки Міста мертвих. — Нараз вона обернулася до лорда — А в тебе немає відчуття, ніби час спинився? Мені здається, я була тут, коли ставили ці печатки. — Вона пильно глянула на Ахмеда Гургара, на Абделада й Авада. — Ті люди могли мати точнісінько такий самий вигляд. Брунатні, з темними мрійливими очима…

І дивно! Ахмед Гургар згорнув руки на грудях і схилився перед леді.

— Твоїми устами промовляють духи наших прабатьків, — сказав він арабською мовою. — Вони дозволили тобі знайти сюди дорогу, бо ти гідна побачити те надзвичайне диво, що вони створили колись, за сивої давнини. Твоя душа відчує таке щастя, наче сам всемогутній відчинить перед тобою браму до раю.

— Що Гургар сказав? — спитав лорд Карнарвон. — Я зрозумів ледве кілька слів.

— Він напророчив леді Карнарвон, що вона побачить щось надзвичайне, — пояснив Картер, усміхаючись, але удавати веселого йому не дуже щастило.

Надто багато обіцяв Гургар. Завжди, коли щось хвилювало Картера, він силувався бути зовні спокійним. Та побачивши ще один замурований вхід із царськими печатками, Картер не міг приховати хвилювання. Хоча минули тисячоліття відтоді, як останні люди покинули гробницю, але повітря, яким вони дихали, зосталося те саме. Час наче спинився тут, за цією «брамою». Минуле ставало сучасністю.

— Чого ви ждете? — прошипів лорд. — Візьміть зубило і пробийте нарешті стіну,

У гарячковому нетерпінні він схопив зубило й молот і всунув їх Картерові в руки. Той кивнув і хутко оглянув людей, що стояли навколо. Від неймовірної напруги лорд Карнарвон прикусив нижню губу. Леді застигла, наче антична мармурова статуя. Робітники-єгиптяни дивилися незворушними очима, як боги їхніх предків.

Що сподівалися всі побачити за цим замурованим входом? Казкові скарби? Може й так. З давніх-давен уяву людей окриляли, чудодійно вабили сховані в землі скарби. Хіба сам Картер не відчував того збудження, що охоплює кожного дослідники, коли він знає, що наближається до розкриття таємниці? Шаноблива побожність пойняла його від думки, що за якусь мить він переступить поріг тисячолітньої гробниці. Та чи має він право порушувати спокій мертвого фараона?