Карл Брукнер - Золотий фараон

— Обережно! Прошу вас, тримайте міцно! — благав Картер леді Карнарвон, що витягла з вияму першу вазу.

Жінка нічого не чула, і застерігати її було марно. Ніжно, як мати піднімає своє немовля, простягла вона вазу назустріч сонячним променям.

— Ти дивна, ти чудова! — захоплено шепотіла леді. — Яка ти гарна, яка неймовірно гарна! Який натхненний митець зробив тебе з алебастру? Хто він? Коли жив? Скільки витратив часу на тебе? О, якби ти могла говорити і розповісти мені, що бачила тисячі років тому!

Збентежено дивився Картер на цю жінку, яку попервах мав за гарну, але бездушну пані з вищого світу. Від зворушення їй на очі навернулися сльози. За мить до того він твердо поклав самому повитягати зі схованки інші вази, щоб їм нічого не сталось. Але тепер впевнено мовив:

— Міледі, ваша зворушлива любов до старожитностей дав вам право власноруч дістати все зі схованки. Ви — перша жінка, що я вважаю її гідною вийняти на сонячне світло тисячолітні витвори мистецтва.

Вона відповіла вдячним поглядом, а тоді, безмежно щаслива, почала з певністю досвідченого археолога збільшувати отвір. Розхитане каміння вона виймала із щебеню голіруч, те, що от-от могло впасти, спритно підпирала, як справжній фахівець, а лопатою діяла обережно, мов садівник, що стережеться пошкодити коріння тендітної рослини.

Здивовано спостерігав Картер, як леді Карнарвон зняла верхній шар — так старанно, що він ніде й не посипався; і Картер подумки визнав: він сам не зробив би жодного руху інакше, ніж ця жінка, що, керована тільки чуттям, уперше в житті виконувала важку роботу археолога.

Зі схованки видобули тринадцять ваз надзвичайної краси. На них стояли імена фараонів Рамсеса Великого і Меренптаха. Тож цим вазам було понад три тисячі років!

Цілі покоління розкрадачів гробниць не завважили цієї схованки. Видатні знавці давнини з початку XIX століття провадили розкопки в Долині царів. Кожен з-поміж них мав би за велике щастя знайти оці тринадцять алебастрових ваз. І тільки йому, Говардові Картеру, пощастило знайти те, чого не змогли інші. То, може, саме йому пощастить відкрити й Тутанхамонову гробницю?

У парку Гайклір Кастл, англійському маєтку лорда Карнарвона, дерева стогнали від осіннього вітру. По небу одна за одною пливли сірі дощові хмари. Від кожного пориву вітру віконні шибки в бібліотеці вкривалися бризками, наче об них розбивався морський прибій. Хоч було тільки пополудні, у кімнатах уже западав присмерк, і з кожною хвилиною темнішало.

Біля письмового столу в шкіряному кріслі, почорнілому від часу, сидів, випроставши ноги, лорд Карнарвон і нетерпляче постукував по столу колодочкою ножа для паперів. Його гість, сидячи навпроти, мовчав. У присмерку не можна було роздивитися, чи не заплющив він очі. Куди полинув він думками? Знову до цієї клятої гробниці в Долині царів?

Лорд увімкнув настільну лампу. Від спалаху світла мовчазний гість мимохіть» здригнувся. Він звів руку, наче боронився від сліпучої лампи.

— Ви знову мрієте про ту гробницю, Картере? — спитав усміхаючись лорд. — Скажіть-но по щирості, ви щойно бачили її так виразно перед собою, ніби тільки вчора викопали. І, мабуть, геть забули про те, що кілька хвилин тому я просив вас дати мені остаточну відповідь.

Картер глибоко зітхнув.

— Я не марив, я міркував, чи варто показувати вам мій план Долини царів.

Лорд знову взяв ножа для паперів і вдарив себе по долоні.

— Звичайно, Картере, звичайно, покажіть мені, що ви накреслили, бо тепер, як і десять років тому, Долина царів лишається для мене загадкою, яку я охоче розв'язав би. Але чи не поглянете ви на календар? Сьогодні — друге жовтня 1922 року. А почали ми пошуки 1907 року. І чого досягли?

— Так, так, я знаю — вам увірвався терпець. Це я добре розумію. Але згадайте докази, що підтверджують існування гробниці, — згадайте глиняні дзбани, які знайшов Девіс, згадайте золоті платівки з іменем Тутанхамона, згадайте келих! Тутанхамона поховано в Долині царів, це так само певно, як те, що я сиджу перед вами, мілорде.

Карнарвон підвівся.

— Любий Картере, — урочисто мовив він. — Ми з вами працювали разом п'ятнадцять років. І я не хотів би забути з них жодної хвилини. Ви були мені водночас і добрий приятель і чудовий учитель. Завдяки вам моє життя набуло нарешті сенсу, бо після того нещасного випадку, що зробив з мене майже каліку, я в розпачі блукав світом навмання, без жодної мети. Завдяки вам я зібрав колекцію єгипетських старожитностей і одержав вдячні листи від різних музеїв, які збагатилися вашими знахідками в Долині царів. Але… — Він спинився, вочевидь переборюючи хвилювання. — Але тягар повоєнного часу я відчуваю так само, як усі інші, хто тільки має маєтність. Тепер у мене надто мало грошей, щоб провадити далі розкопки, які дорого коштують. Мені довелося б продати частину маєтків… Ви розумієте?