Карл Брукнер - Золотий фараон

— Хай присохне твій брехливий язик, молю про це аллаха! — розлютився Ахмед. — У шефа очі ясного сокола, вуха прудкої газелі, а хитрий він, як десятеро пустельних лисиць разом, — тож він давно помітив, як мало дбаєш ти за свою роботу і як часто ушиваєшся кудись, аби поспати. Оце стоїш, тут і плетеш казна-що, замість побігти до шефа й допомогти йому. Поглянь, як важко йому підіймати оту каменюку. І жоден з твоїх людей не підскочить допомогти, бо вони такі ж ледачі, як їхній бригадир Хад Гасан.

Повернувшись обличчям до шефа, Гасан насварився кулаком кривдникові:

— Не здумай сказати такого при чужих людях, а то я викличу тебе битися. Цього разу дарую тобі, але…

Він затнувся, бо побачив, що леді Карнарвон уклякла біля Картера і голими руками гребеться в землі. Нараз збагнув: шеф знайшов щось надзвичайне!

— Ахмеде, — вигукнув Гасан, — дивись! Аллах винагороджує мене за старанність. Він сховав Тутанхамонову гробницю саме там, де я звелів копати своїм людям.

І він побіг, широко розкинувши руки й вимахуючи ними, наче крилами.

Гургар подався за приятелем, не зводячи очей з місця знахідки. Нарешті цю зачаровану гробницю знайдено! Тільки жаль — без його допомоги. От шкода!

Цю мить Картер підвівся й оглядівся довкола, ніби чогось шукав. Певне, він потребував допомоги.

— Я тут! — вигукнув Гургар, відштовхуючи Гасана.

У землі стирчав чималий камінь. То це біля нього так трудився шеф? Навіщо?

— Принесіть інструмент! — звелів Картер робітникам, що оточили його.

Леді Карнарвон і досі стояла навколішках перед каменем.

— Містере Картер, — мовила вона, — якби ваше припущення справдилось! Ой боже ж мій, як я страшенно хвилююся!

Тильним боком брудної руки Картер витер із чола піт і відказав:

— Не дуже сподівайтеся, міледі! Навряд чи цей важкий камінь затуляє якусь схованку.

— Але ж ви спершу казали, що цей самотній камінь серед щебеню напроваджує вас на таку думку.

Картер не відповів. Нехтуючи правилами пристойності, він зняв піджак і схопив простягнену йому лопату.

— Відійди, Гасане! І ти теж, Гургаре! — звелів він і встромив лопату в землю.

Кам'яна брила хитнулася під дужою рукою. Навколо неї утворилася щілина. Посипався щебінь.

Картер підважив камінь, Гасан і Гургар підхопили його. Щілина збільшилася. Ще одне, останнє зусилля — і камінь відкотився вбік. Долі, у виямку, темнів отвір. Звідти, навскоси від землі, вів униз хід.

Ахмед Гургар кинувся додолу й зазирнув в отвір.

— Це схованка для поховальних дарів, — впевнено пояснив він. — Точнісінько таку ми знайшли кілька років тому перед гробницею Аменхотепа Третього.

— О містере Картер, дозвольте мені обшукати цю схованку! Мені так хочеться щось знайти! — благала леді.

— Стривайте, стривайте! — заспокоїв Картер збуджену пані. — Ми повинні діяти розважно. Один необережний дотик руки може багато чого зіпсувати.

Ахмед і Гургар насторожено чекали вказівок. Картер роздумував. Поруч із виямкою була гробниця фараона Меренптаха. Коли в цій схованці і лежить щось, то це, мабуть, ще якісь поховальні дари з Меренптахової гробниці. Отже, не дуже коштовні. Давні єгиптяни майже завжди ховали в землі перед гробницею тільки ті речі, що вже не були на щось придатні. Між ними траплялося навіть каміння з підмурка гробниці, може й цікаве, як на археологів, але в екзальтованої леді Карнарвон воно могло викликати тільки розчарування.

— Чого ви так довго чекаєте? Звеліть же, нарешті, розкопувати далі, — аж застогнала леді.

Картер уже не зважав на її благання. Порухами рук, паче диригент, керував він діями своїх випробуваних помічників: Гасана та Гургара. Обережно, шар за шаром, знімали вони над отвором щебінь. Нараз Картер звелів припинити роботи. В отворі тьмяно блиснув якийсь білуватий предмет.

— Алебастрова ваза! — вигукнула леді Карнарвон. — Гляньте-но! Яка чудова річ! — Жінка впала на землю. — Далі — ще одна! Ні, дві, три… О боже, я збожеволію від щастя!

Гасан непомітно штовхнув Ахмеда Гургара і показав очима на Картера. Нахилившись, той кусав собі вказівний палець, наче дитина, ущедрена таким багатющим дарунком, що не може повірити в своє щастя.

Гасан Авад, Абделад Ахмед і майже всі робітники оточили схованку.

— О всемогутній аллах, невже це мені не сниться? — дивувався огрядний Абделад. — Це найпрекрасніші вази старовини, які мої очі коли-небудь бачили. Ущипни мене за руку, любий Аваде, щоб я прокинувся, або ні, хай мені й далі це сниться, бо інакше я плакатиму, побачивши перед собою порожню яму.