Ярослав Вавра - Міцний кулак туарегів

Ось чому «дядечкові» доводиться водити за собою свого чорного хлопчика, котрого він знічев'я трохи просвіщає та вчить, немов це негреня не раб, а учень школи, за якою старий так журиться, що не їсть і не спить, тільки-но згадає про ту кривду.

А оскільки Карембу — раб, то урядова заборона на нього не поширюється. Бо ж записано: раб — це річ. І з власною річчю можна робити що тобі заманеться. А коли та річ — людська істота, то своїм милосердям ти можеш здобути ласку божу. Може, саме тому марабут ще й досі не відпустив хлопчика на волю.

Молитви в мечеті закінчуються рано. Після молитов Карембу іде з марабутом на ринок, щоб однести дарунки, які той, можливо, дістане від купця або ремісника. Одні дають мало, інші нічого не дають, а дехто підносить багаті дарунки. Це залежить від того, як кому ведеться або наскільки потребує купець ласки божої…

Іноді марабут іде в гості й бере з собою Карембу. Перед будинком своїх знайомих він завжди каже хлопцеві:

— Іди, малий, побався трохи! Але не бешкетуй, бо, як мама дізнається, то ввечері нам обом перепаде. Ох-ох, жодна жінка, мабуть, не розуміє, що чоловік — це основа духу та пошани, і — як на жінці тримається стріха оселі кожної родини, так на чоловікові тримається держава, віра, честь. Тож від чоловіка залежить, чи голодуватиме жінка з дітьми, чи житиме в достатку і чи не полонить його синів ворог…

Але всього того, за що відповідає чоловік, жінка ніколи не зрозуміє. Бо її держава, церква й честь — це її чоловік та її сини. Їхні вороги — це її вороги.

І ще: жодна жінка не вважає, що її влада над горшками — менш важлива, ніж керування державою, військами, переганяння стад чи розгляд чвар. І тому кожна мати завжди перевіряє на синові, чи не настав уже час взяти жінкам на себе чоловічі обов'язки, а чоловікам доручити доїти корів та збивати масло…

Це були давні феодальні уявлення про місце жінки в племені. Карембу розповідає про них, Тессадіт сміється.

— А як же це сьогодні твій пан відпустив тебе аж до Догани? — цікавиться вона.

— Я завжди ходжу, пані, куди схочу. А сьогодні в місті люди подейкували, що капітан наважився підійти до рейду, то я хотів це побачити. Ви ж не знаєте, моя пані, що я незабаром разом з дядечком відпливу на «Лататті» до Тунісу!

То он чому Карембу лежить тепер з набряклим суглобом на рогіжці в халупі Алі.

Карембу вперше в житті має плисти на океанському кораблі, більшому, ніж найбільша молитовня в Тріполі, завбільшки майже з міську фортецю!

І хоч хлопчина не пояснює пані Тессадіт причину наглого їхнього від'їзду з міста, вона все ж не розпитує його: мандрівки чоловіків часто бувають для східних жінок таємницею, а жінка Сходу вихована так, що їй не кортить збагнути ту таємницю.

Тож Тессадіт делікатно зводить мову на інше:

— І ти, хлопче, навіть не бачив землі, де народилися твої тато й мама?

Як би це малий Карембу міг бачити ту землю? Адже вона далеко-далеко…

Мати часто розповідає хлопцеві про зелені ліси, безмежні, наче смарагдова морська гладінь. І про луки, на яких росте трава, вища за вершника на коні. Коли ж людина йде пішки, то вона й поготів губиться на дні того трав'яного моря, а велетенські стокротки погойдуються над нею вгорі, наче дивовижні зірки.

Взагалі мати це все вміє пояснити синові. От хоч би, що то за дивний ліс на її батьківщині? Мати походить з племені бамбара. А бамбарів, кажуть, начебто більше, ніж бедуїнів, розкиданих по всій Сахарі. Бамбара — велике плем'я. Його мова краща від мов усіх інших негрів. І вчений марабут теж такої думки. На всьому межиріччі Сенегала та Гамбії — двох великих західноафриканських рік, немає жодного негритянського племені з такою розвиненою мовою.

Але навіть найвиразнішою мовою не можна пояснити до ладу, що то воно таке, оте ебенове чи махагонове велетенське дерево в Західній Африці.

Мати розповідає, приміром, отак:

— Коли почати великий зимовий дощ, на сто днів ходи затопити землю й усе коріння по коліна у воді: корови вигнати на вершини гір. Усі тікати з села. Вгору! Нести горщики й геть усе на голові, наче біла корова — роги.

Матуся вже ніколи не навчиться як слід тріполійської арабщини.

— А чому ваші повинні тікати з худобою до гір?

Мати дивується з такого запитання:

— Таж ріка потече до лісу. Багато води падає, падає, падає!

— О-ох! — зітхає рибалчиха Тессадіт. — І невже вся ота вода прісна й не треба по неї ходити з глечиками до криниці? Ні, це неймовірно…

І поглядає на свою латочку поля. Крізь віконну діру його видно всеньке. Те поле має хіба що двадцять сажнів, але ціле літо на нього доводиться тягати з криниці цебрами воду. А як у переджнив'я повіє суховій, то все вмить посохне, мов зірвана троянда. І це ж на самому морському узбережжі, де взимку регулярно йдуть дощі!