Андрій Чайковський - На уходах

В лісі розложилися ночувати. Випотрошили зайця, порізали на кусні, посолили і поклали на вогонь.

Зранку помандрували далі. Десь коло полудня надибали чималий потік, хтозна, чи не той самий, що й перше. Він випливав аж до краю ліса, і завертав знову в ліс. Видно, що йому краще було плисти в лісі під тінню дерев, ніж у степу, де сонце випило б йому всю воду. Хлопці напилися води, а опісля скупалися. Ще було у них заяче м’ясо, трохи хліба і сухарів таких твердих, що годі було розкусити. А коли це минеться, так не знати, що їм робити далі.

— Ходімо до оцеї кручі, — каже Івась, — там може бути риба.

Він кинув кришок хліба на воду і зараз показалися риби цілим роєм. Вони проковтували плаваючі кришки і ганялися за другими.

— Є риба, — каже Артим, — та як її піймати?

— Підожди, ми зладимо вудку з ниток із полотна.

— А гачок?

— А може би вістря з татарської стріли?

— Коли ми стріли покинули враз із луком. Та воно й так було б завелике.

— Правда, треба щось іншого придумати…

— Ти підожди, — каже Івась, — ми прив’яжемо до шнурка шматок м’яса, а як його риба проковтне, то ми її зараз на берег і тоді юна вже наша.

Відрізали зараз шматок полотна, сотали нитки і сплітали в міцний шнурочок, якого сплели більш на три сажні.

Прив’язали дерев’яний плавок, а на кінець шматок м’яса і кинули на воду. Вода була така чиста, що дно було видно.

Риби стали напливати і щипати м’ясо, аж надплила більша риба і відразу проковтнула шматок, та пірнула на дно. Тоді хлопці стали тягти хутенько шнурок до себе. Та ба! Риба як зміркувала, куди її тягнуть, випустила із себе принаду, а сама пірнула на дно.

— Не їсти нам сьогодні риби, Івасю.

— Хто його знає. Підожди до ночи, а ми вже щось видумаємо.

— А тимчасом ми назбираємо сухого патиччя, щоб було чим у ночі палити.

— А я наріжу сухої трави, — каже Івась.

Коли вже потемніло, розвели вогонь. Івась став сплітати віхті, з сухої трави, а опісля роздягся.

— Ми так зробимо, Артеме. Я полізу голий у воду там під кручу, а ти будеш мені з берега світити запаленим віхтем, один по одному. У нас так ловлять люди рибу в ставі. Риба виходить до світла і зблизиться до білого тіла. Тоді можна її піймати руками.

Артим станув над кручею з запаленим віхтем, а Івась поліз у воду і станув непорушно, наставивши руки. Зараз з’явилися риби цілим роєм. Вони підпливали до Івасевого тіла і стали його щіпати. Тоді Івась рушив миттю руками і піймав одну більшу рибу та викинув її на берег. Риби зразу розбіглися, та відтак знову завернули. А Івась блискавкою хапав що більші і викидав на берег.

— На цей раз буде досить, — сказав, вискочив з води і став одягатися. Зловили п’ять більших риб.

— Буде на два дні, — втішився Артим, збираючи рибу по траві, що підкидалася і світила білою лускою.

— Ні, нам на сьогодні і на завтра вистачить чотири, а одну кинемо назад у воду. Риба влітку хутенько псується.

Найменшу рибу кинули у воду, а чотири пооправляли, покраяли на куски і насолили.

— Варімо сьогодні юшку з риби, — каже Артим.

Він побіг до потічка з казанком, вимив його і набрав води. Наклали туди м’яса і приставили до вогню.

— У нас ложки нема, — турбувався Артим.

— Подивись, чи багато іще хліба в торбі зосталось.

— Тут маємо ще буханчик хліба і сухарів доволі.

— Кинь кілька сухарів у казанок, хай зм’якне, а хліб давай сюди, то й ложка буде. — Івась відкроїв два окрайчики хліба і викроїв м’якушку. — Диви, яка ложка, тут одна, а зараз буде і друга.

Хлопці були такі раді, що про світ забули. Є юшка з риби, та ще й солена, сухарі, і ложка знайшлася. Чого ж їм більше треба? Таке то було смачне, давно такого не їли.

— Коли б так ще й меду закусити, — каже Артим.

— Коли б так ще й ковбаса і вареники зі сметаною.

— А опісля би ще якого буханця, або медівника…

Вони так собі жартували, заїдаючи хлібними ложками смачну юшку, в якій плавали пшеничні сухарі… Опісля підклали ще дров на вогонь і полягали безжурні й веселі спати. Вночі прокинувся Івась від якогось шелесту в корчах. Він підвівся і поглянув туди, та дуже налякався того, що побачив. З-за корчів світилися зеленкуваті вовчі очі, мов два вогники. Вовк стояв від них дуже близько і клацав зубами. Івась скочив до вогню, хопив недогарок ломаки і шпурнув на вовка. Та його вже тут не було.

Тепер Івась підкинув іще дерева на вогонь і вже не спав до ранку.

Відколи вони блукали у тім лісі, то ще вовка не стрічали, а видно, що вони тут є і можуть їх колись серед ночі пожерти. Треба буде себе більше берегти, або десь спати на деревині, або півночі напереміну сторожити. Розуміється, що без вогню не можна їм спати. Таке життя не було їм до вподоби. Коли б чимшвидче добратися до якогось села між людей. А тим часом Артим спав добре, не прокидаючись.