Андрій Чайковський - На уходах

Ведмідь, поцілений у серце, звалився з драбини з ревом та витягнув ноги. Маруся держалася судорожно кінця стовпа, вся задерев’яніла від страху.

— Ну, Марусю, злазь, нічого вже лякатися.

Він був неабияк схвильований, бо то був його перший постріл на великого звіра. Перший раз ведмедя бачив, не те що. Насамперед зарядив рушницю і поставив під стовпом.

— Я не можу зрушитись, — каже Маруся крізь плач. — Мені здавалося, що це остання година прийшла. Вийшов з лісу ведмедище, спершу довго ганявся за конем, який не міг з припону зірватися, поки його не зловив і вбив та перегриз горло.

Вона почала заспокоюватись і поволі злазити по драбині вниз.

— Мені треба зараз і шкуру з ведмедя стягнути, — зрадів Тарас, — а то і не повірять, що це правда, і старші мені позавидують на таке щастя.

Він оглянувся по степу за конем. Кінь, бачачи, що ніхто за ним не гониться, перестав тікати і пасся. Тарас свиснув.

Кінь підвів голову, заіржав весело, підняв високо хвіст, вдарив угору задніми ногами і причвалав до Тараса. Тут знову зупинився, бо йому страшно стало, що ведмедя побачив.

Тарас підійшов до нього, дав шматок хліба, поцілував його в оксамитові ніздрі та приговорював пестливими словами:

— Гарний з тебе товариш, коли мене не покинув, а тепер вернешся додому і відвезеш Марусю, добрий мій гарний конику.

Він гладив його по голові і обняв руками за шию.

Кінь начеб розумів ті слова, бо дивився Тарасові в очі і потирав своїм лобом об його плече.

— А коли б ти, Марусе, збилась з дороги додому, то пусти поводи, щоб він міг перед себе нюшити, він певно не заблудить і повезе просто.

Відтак підсадив дівчину на коня, а сам, мов кіт, поліз по драбині на фігуру. Роздивившись, добре, знову зліз, витяг ножа і почав знімати з ведмедя шкуру. «Краще було б убити його під осінь, тоді. б і хутро густіше було», — подумав та сам зараз почав з цього сміятися, бо восени минулого року він ще жив у Каневі і не знав, як ведмідь виглядає.

І так навперемінно то вилазив на фігуру і роздивлявся по степу, то злазив і порався коло ведмедя, поки не здер шкури і не повісив її на щаблях драбини.

Вже сонце зайшло з полудня, а з табору ніхто не приїздив. Тарас відчував голод, а тут, окрім шматка хліба, в кишені не було нічого. Тарас згадав собі, що, як чув від людей, ведмеже м’ясо можна їсти. От він розведе багаття і спече собі шматок м’яса. Назбирав сухої трави, викресав вогню, відрізав кусень з хребта, настромив на кілок і почав припікати. Але часто треба було роботу припиняти та вилазити на фігуру. Здавалось йому, що м’ясо вже спеклось. Та ще раз треба роздивитися. Сонце вже зайшло і на заході зарожевіло небо. Та тепер Тарас помітив у степу щось таке, що його стривожило. Геть далеко на обрії зачорнів степ. Мов велетенський баран посувався від південного сходу. А далі зауважив, що з тої валки відірвалось кілька шматочків і погналось наперед. «Еге ж чи не орда? — подумав. — Коли б хоч добре роздивитись та даремно людей не тривожити».

У Тараса був соколиний зір. Він напружив його з усіх сил. «От вражі сини, чорт їх приніс… Не знати, чи з інших фігур їх помітили. Та нічого мені гаятись, запалю фігуру. Не дали спокійно повечеряти. Та що я зроблю без коня? Ну, нічого, доб’юсь до лісу, а там уже Гривко проведе. Треба шкуру забрати, а то не повірять. Скажуть, що я з Марусею таке вигадав та змовився. Коли б хоч дівчина не пропала… Чому так довго з табору нікого немає?»

Роздивився ще раз, потім узяв з землі віхоть сухої трави і підпалив сніп. «А тепер давай ногам знати, щоб татари не спіймали».

Він узяв на плечі рушницю, ведмежу шкуру і поспішив щосили до лісу. Тут іще раз оглянувся. Всі фігури горіли.

— Чейже в таборі побачать, інакше було б велике лихо.

Тепер ти, Гривку, покажи, що вмієш, — говорив до собаки.

У лісі вже стемніло зовсім. Шкура була дуже важка, він знемігся, але не хотів її кинути, бо не повірять… «Хіба йти б нам краєм лісу, щоб не заблудитись», — думав Тарас, розглядаючись.

Гривко біг попереду, нюшкував землю і часто оглядався за Тарасом. Тарас прикликав його до себе і погладив по голові.

— До табору веди, Гривку, до табору, може, ще встигнемо, поки татари добіжать.

Маруся їхала певна себе, покладаючись на проворність Тарасового коня. Він порскав весело і чвалав розлогим степом. Маруся не могла ще заспокоїтись від того страху, що набралась. Прибула до табору і зараз розповіла Журавлеві про свою пригоду з ведмедем.

— Маєш щастя, дівчино, що якраз Тарас там з’явився, то мудрий хлопець і в кожній біді дасть собі раду. Та хай він постоїть на варті при фігурі, під вечір я пошлю його зміняти.