Артур Дойл - Вигнанці

— «Мадам» — надзвичайна жінка. Вона розумна, у неї є серце, такт; вона чарівна.

— Тільки один у неї надлишок…

— Який?

— Роки.

— Пусте. Що там до її справжніх років, коли їй на вигляд тридцять? Які очі! Які руки! Ну, та й він не хлопчик, друзі мої.

— Ах, це інша річ.

— Вік для мужчини — річ другорядна, для жінки — важливе питання.

— Цілком справедливо. На молодого чоловіка впливає те, що він бачить, а на літнього — те, що чує. Після сорока років перемога на боці розумної розмови, до сорока — гарненького личка.

— Ах ви ж, хитрун! Так, значить, ви вважаєте, що мадам сорока п'яти років і її такт узяли гору над особою тридцяти дев'яти і красою? Ну, коли це станеться, ваша дама, звичайно, не забуде, хто перший поставився до неї з особливою пошаною.

— Але, я гадаю, ви не маєте рації, Расін.

— Побачимо.

— І якщо ви помилились…

— Ну, що ж тоді?

— Справа для вас. набере серйозності.

— Чому?

— У маркізи де Монтеспань чудова пам'ять.

— Її вплив може скоро минути.

— Не дуже покладайтесь на це, друже мій. Коли де Фонтанж з її блакитними очима й золотистим волоссям з'явилася сюди з Провансу, усі теж гадали, що настали останні дні Монтеспань. Однак Фонтанж лежить у склепі на глибині шести футів, а маркіза минулого тижня пробула дві години з королем. Вона перемогла один раз, може перемогти і вдруге.

— Ах, ця суперниця зовсім не така. Це не молоденька провінціальна дівчина, а найрозумніша жінка Франції.

— Ну, Расін, ви ж чудесно знаєте вдачу нашого доброго повелителя або, принаймні, ви повинні б прекрасно знати, бо нерозлучні з ним з часів Фронди. Невже ви гадаєте, що така людина може постійно розважатись проповідями або проводити цілі дні біля ніг жінки віком сорока п'яти років, спостерігаючи, як посувається її вишивання чи гладячи ласкаво пуделя мадам, коли в салонах палацу стільки красунь і чарівних жіночих очей з усієї Франції, скільки буває тюльпанів на квітковій грядці у садівника-голландця. Ні, ні, коли вже не Монтеспань, то якась красуня молодша.

— Любий Буало, повторюю, її сонце мерхне. А чули ви новину?

— Яку?

— Її брат, пан де Вівонн, не був допущений на прийом.

— Бути не може!

— Проте це факт.

— Коли саме?

— Сьогодні вранці.

— Від кого ви це чули?

— Від де Катіна, гвардійського капітана. Йому дано наказ не допускати пана де Вівонна.

— Еге, значить, король і справді надумав щось недобре. Так он чого ми сьогодні не в настрої! Присягаюсь честю, якщо маркіза справді така, як про неї говорять, йому доведеться відчути, що перемогти її було легше, ніж відштовхнути.

— Так, від Мортемарів не легко відчепитись.

— Ну, дай боже йому упоратися з цією. Але хто отой месьє? У нього обличчя суворіше, ніж звичайно доводиться бачити при дворі. Ага! Король звернув на нього увагу, і Лувуа дає знак наблизитись. Присягаюсь честю, він, мабуть, вільніше почуває себе в наметі, ніж тут, під розписаною стелею.

Незнайомий, що звернув на себе увагу Расіна, був високий, худорлявий чоловік з великим, орлиним носом, суворими сірими очима, що виглядали з-під густих, навислих брів, з немолодим обличчям, яке мало такий відбиток турбот і боротьби з стихіями, що вирізнялось серед свіжих облич придворної камарильї, як старий яструб у клітці між яскравими птахами. На ньому був одяг темного кольору; цей відтінок увійшов при дворі у моду відтоді, як король одмовився від легковажності і Фонтанж; але шпага, що висіла у незнайомого при боці, не була бутафорською рапірою; ні, це було справжнє сталеве лезо з мідним ефесом, вкладене у брудні шкіряні ножни, — воно, очевидно, не раз побувало на полі бою. Незнайомий стояв коло дверей, тримаючи в руках капелюх з чорними перами і оглядаючи напівпрезирливо придворних. На знак, даний військовим міністром, він почав пробиратись наперед, досить безцеремонно розштовхуючи всіх по дорозі до короля.

Людовік мав у великій мірі здібність пам'ятати обличчя.

— Я багато років не бачив його, але добре пам'ятаю, — звернувся він до міністра. — Адже це граф де Фронтенак, правда?

— Так, ваша величність, — відповів Лувуа, — це справді Людовік де Бюад, граф де Фронтенак, колишній губернатор Канади.

— Ми раді бачити вас знову на нашому прийомі, — промовив монарх до старого дворянина, який нахилився поцілувати простягнену йому білу королівську руку. — Сподіваюсь, холод Канади не заморозив вашого гарячого почуття відданості нам.

— Цього не міг би зробити навіть холод смерті.