Артур Дойл - Вигнанці

— Маю честь доповісти вашій величності, що тепер пів на дев'яту, — промовив він.

— А!.. — Король помалу розплющив свої великі темні очі, перехрестився і, витягши з-під нічної сорочки маленьку, темну ладанку, поцілував її. Потім сів на ліжку і, мружачись, озирнувся навкруги з виглядом людини, що прочунюється після сну.

— Ви передали мої накази черговому офіцерові, Бонтан?

— Так, ваша величність.

— Хто черговий?

— Майор де Бріссак на головному посту, а в коридорі — капітан де Катіна.

— Де Катіна? А, це той молодий чоловік, що зупинив мого коня у Фонтенебло. Я пам'ятаю його. Можете почати, Бонтан.

Обер-камердинер швидко підійшов до дверей і відчинив їх. У кімнату хутко ввійшов грубник і четверо лакеїв у червоних кафтанах і білих париках. Без ніякого шуму вони проворно заходилися виконувати свої обов'язки. Один схопив канапку й ковдру Бонтана і миттю виніс їх у передпокій; другий виніс піднос із закускою й срібний свічник, а третій розсунув оксамитні завіси, і потік світла залив кімнату. На соснові тріски, що вже тріщали в каміні, грубник поклав навскоси два товстих круглих поліна, бо в повітрі почувалась ранішня прохолода, і вийшов разом з іншими лакеями.

Ледве вони пішли, як увійшло кілька вельможних людей. Попереду виступали поряд два чоловіки. Один з них, юнак, трохи старший двадцяти років, середнього зросту, з важними й повільними манерами, із стрункими ногами, з обличчям досить гарним, але схожим на маску доміно; воно було позбавлене виразності, крім рідких винятків, коли проблискував насмішкуватий гумор. Одягнений він був у багатий одяг з темно-лілового оксамиту; на грудях красувалась широка блакитна стьожка, з-під якої блищала смужка ордена св. Людовіка. Його товариш був смаглявий чоловік років сорока, з поважною, повною гідності постаттю, в скромному, але дорогому чорному шовковому одягу з золотими прикрасами коло коміра й рукавів. Коли, увійшовши, вони наблизились до короля, то з схожості цих трьох облич можна було зробити висновок, що вони належать до однієї сім'ї, і кожен легко міг би здогадатись, що старший — це мосьє, молодший брат Людовіка XIV, а юнак — дофін Людовік, єдиний законний син короля і наслідник престолу, на який не судилося сісти ні йому, ні його синам.

За сином і братом короля йшла невелика купка вельмож та придворних, що мусили бути присутніми при церемоніалі. Тут був головний гардеробмейстер, перший камергер, герцог Менський, блідий юнак у чорній оксамитній одежі, який дуже шкутильгав на ліву ногу, і його маленький брат, граф Тулузький, обидва — незаконні діти мадам де Монтеспань від короля. За ними увійшли перший камердинер гардероба Фагон, лейб-медик Тельє, лейб-хірург і три пажі в червоних, вишитих золотом убраннях. Вони несли одяг монарха. Такі були учасники малого родинного церемоніалу, бути присутніми при якому вважалося за велику честь для придворних Людовіка.

Бонтан вилив на руки короля кілька краплин спирту, підставивши срібне блюдо, щоб вони стекли, а перший камергер подав чашу з свяченою водою: монарх умочив у неї руку, перехрестився і прочитав коротеньку молитву св. духові. Потім, кивнувши на знак привітання братові і кинувши кілька слів дофінові та герцогу Менському, він спустив ноги і сів на край ліжка в своїй довгій шовковій нічній сорочці, з-під якої теліпались королівські маленькі білі ніжки — поза, досить рискована для кожної людини, але Людовік так був перейнятий почуттям власної гідності, що не міг уявити собі, що може здатися смішним в очах інших, при яких би то не було обставинах. Отак сидів повелитель Франції і разом з тим раб усякого протягу, що примушував його здригатися. Пан де Сен-Кентен, королівський цирюльник, накинув пурпурний халат на плечі монарха, надіваючи довгий завитий придворний парик на його голову. Тим часом Бонтан натягнув йому червоні панчохи, підставив оксамитні, вишиті туфлі. Король всунув у них ноги, підперезав халат, устав і пройшов до каміна. Тут він сів у крісло, простягши до вогню тонкі, ніжні руки. Присутні під час церемоніалу стали півколом, дожидаючи «grand lever».

— Що це таке, месьє? — раптом спитав король, роздратовано озираючись навкруги. — Я чую запах пахощів. Напевне, ніхто з вас не наважився б з'явитись у моїй присутності напахченим, знаючи, що я цього не терплю.

Сановники перезирнулись, заперечуючи свою провину. Але відданий Бонтан підкрався ззаду і виявив винного.

— Ваша світлість, пахне від вас, — звернувся він до графа Тулузького.