Віллі Мейнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

— Зрештою, повинна ж дівчина коли-небудь братися за роботу. Чим раніше, тим краще. Месер Кельзі й справді дуже цікавиться нею. Добрий, великодушний чоловік! Ох, П'єтро, ось же стоять абрикоси! Їж, їж!

— Де вона? — обірвав батько жінчину балаканину.

— Де ж вона може бути? Там, у Джованні, ледащо!

— Поклич її!

Мати насторожилась. Це вже звучало, як наказ.

Давно вона не чула від свого П'єтро такого тону. Жінка побігла в сад і почала гукати доньку.

— Джіаніна, Джіаніна! Де ти? Ходи-но сюди! Батько хоче поговорити з тобою!

— Вона йде вже, сусідко! — Над живоплотом з'явилось добродушне обличчя каменяра Ернесто. — Не будь до неї дуже суворою, Єлена! — сказав він.

— Не суньтеся в чужі справи! — відрубала мати Джіаніни.

Дівчинка пролізла крізь живопліт і, витираючи сльози, підійшла до матері. Все сталося так раптово, що вона навіть не встигла отямитись.

Батько чекав на неї з непорушним обличчям і, коли вона зайшла до кімнати, глянув на неї спокійним, допитливим поглядом.

— Ти плакала, донечко? Але ж це не так страшно. Мусить же колись скінчитись дитинство.

Джіаніна обняла батька і гірко заплакала. Він міцно пригорнув її до себе.

— Не плач, донечко! Не плач!

Коли вона трохи заспокоїлась, батько розповів їй про своє власне дитинство.

— Мені було десять років, коли я пішов до склодувної майстерні. Важка робота випала мені, донечко. Але ж ти знаєш, що твої бабуся й дідусь були бідними рибалками, і кожне сольдо було їм дороге. Біднякові гірко дається хліб. Ось так і тепер. Ти вже велика дівчина, тобі дванадцять років, та й гарна ти, як троянда. Поглянь на себе в оце дзеркальце. Ну, що скажеш?

Побачивши в дзеркальці своє заплакане обличчя, Джіаніна мимохіть засміялась.

— От вона й знову сміється, — сказав П'єтро дружині.

У матері потеплішало на серці.

— Ти тільки й знаєш, що свої холодні дзеркала, — мовила вона, витираючи рукою очі. — Всю душу їм віддав. — І одразу ж звернулась до Джіаніни: — Коли будеш вільна, можеш завжди відвідувати Джованні! Ох, боже, зовсім забула!.. Треба ж овочів нарвати… — І вона квапливо подалася на город.

— Доню, мама не хоче тобі зла. Все буде гаразд.

Джіаніна ще тримала в руці дзеркало.

— Яке гарне, тату! Як джерело, коли в нього заглядає сонце.

Батько підвівся і запалив свічку.

— А тепер піднеси його ближче і глянь на свої очі!

Джіаніна глянула в люстерко і здивовано сказала:

— Тату, у мене великі очі, немов не мої. Вони темні, а в глибині їх видно малесеньку свічку і ваше обличчя. Але кольорів я не можу розрізнити. Все таке тьмяне, тату. Якби подивитись при сонячному світлі!

— Треба, щоб кольори вловлювались і при свічці, — мовив батько.

Він уже знову заглибився в свою роботу.

Месер Кельзі був високий на зріст і дуже худий. На лоб йому спадало пасмо чорного, як смола, волосся. Він за звичкою щохвилини відкидав його назад, і навіть дивно було, як у нього вистачало часу ще й для численних торгових справ.

Месер Кельзі володів луками, на яких паслися його вівці, корови й бики. На його землях визрівала золота пшениця, його сади давали безліч фруктів, які він щоранку відправляв човнами для продажу на площу святого Марка або на монетний двір.

Месер Кельзі тримав багато батраків і служниць. Він був суворим хазяїном, любив сунути носа скрізь, де тільки можна, бив служниць без будь-якої на те причини. Окрім землі й цегляного будинку, збудованого на кам'яному підмурку, він володів ще майстернею, де виготовлялось віконне й дзеркальне скло.

Його доньки, Джульєта й Ангела, товсті й випещені, були оточені постійним піклуванням, і в майбутньому обіцяли стати ще огряднішими.

Кожного ранку месер Кельзі ходив до церкви і вже пожертвував святим не одну сотню свічок.

Він любив їсти жирні каплуни і запивати їх французьким, грецьким або іспанським вином. Каплунів для нього готували особливим способом. Їх начиняли цибулею і прянощами, потім смажили, доки вони не вкривалися хрумкою скоринкою. Пір'я на голові месер Кельзі забороняв вискубувати чи обсмалювати.

Джіаніна цього не знала. Служниця нічого не сказала їй про це. Можливо, її розсердило те, що новенька з першого ж дня почала працювати на кухні. З надзвичайною старанністю, боячись зробити щось не так, як слід, Джіаніна роздмухувала вогонь, носила воду, обертала рожен і поливала птицю жиром. В кухні пахло, як біля жаровень на площі, де смажать м'ясо. Дим виїдав очі. Джіаніна не слідкувала за тим, щоб пір'я на голові каплуна не обсмалилось, і навіть спробувала обскубти його геть.