Г. Бабенко - Люди з Червоної скелі

Каї-Наї засміявся: дурний лось, не почув рисі. Хлопець заздрив рисі, — у неї буде обід, а у нього ще зранку порожній живіт. Він відійшов від дерева і обережно подався стежкою, що проклали вороги.

Він не мав сумніву в тім, що він на вірній дорозі. Замести сліди ватаги в сотню людей, що тягли за собою жінок, не можливо було в цьому вогкому лісі. Зім’ятий мох, зламані свіжі гілки, зірвана кора, позначали дорогу ворогів; це була єдина дорога, коли не лічити ще різних звіриних стежок та стежинок, якою можна було йти тут.

Ледве хлопець відхилявся на бік, як зразу попадав у таку гущавину, такі непролазні хащі, що йому мимоволі доводилося вертати на стару стежку. Але й цією стежкою йти було важко: то вона йшла глибокими ярами, геть заваленими старими струхлявілими деревами й хмизом; то держи-дерево, наче товстюче павутиння, заплітало колючими гілками своїми прохід; то плющ та лози дикого винограду, перекидаючись з дерева на дерево, з гілки на гілку, стелячись по землі, перегороджували дорогу, плутались і заважали йти Каї-Наї. А він, як мавпа, пролазив крізь плетиво держи-дерева, дерся на товстючі тисячолітні дуби, що залягли серед дороги; виснув на коріннях дерев, злазячи з круч; мок у потоках, що з скаженим ревом падали в яри та провалля, й нарешті, вибравсь на рівне місце, вийшов на велику прогалявину, оточену деревами кислиці та дикої груші.

Тут було ясно й сонячно.

Трава на прогалявині була зім’ята й потоптана, а серед прогалявини ледве помітним димком куріло напівзгасле багаття.

Каї-Наї спинився. На прогалявині не було нікого, вороги, видко, пішли звідси недавно і їх легко буде наздогнати в лісі. Але Каї-Наї так заморився і був такий голодний, що повалився під кущ і відпочивав так з півгодини.

Сподіваючись знайти щось попоїсти, він підійшов до багаття. Коло багаття валялися недогризки дикого кабана й оленя, якими пообідали біляві люди. Хлопець погриз і поссав кісток, на яких майже не було м’яса, і йому ще дужче захотілося їсти; тоді він набив шлунок кислицями й дикими грушами, що рясно вкривали землю, і, знесилений, заснув під кущем.

аї-Наї прокинувся від страшного удару грому, що прокотився лісом. Блиснула блискавка й освітила темну галявину. Хлопець скочив, тремтячи від жаху. Він вже не раз і раніш чув удари грому й бачив блискавку, і вони завжди здіймали в ньому неспокій та незрозумілий панічний жах. Тяжкі хмари пливли понад лісом, було душно й жарко. Ліс хитався й тріщав під натиском дужого вітрюг. Знову вдарив грім. Вогненна блискавка розідрала упоперек небо й сліпучою ламаною стрілою вдарила у високу суху грушу, що самотно стояла серед галявини. Груша розкололася вздовж, узялася димом і спалахнула високим до хмар дужим полум’ям. Майже одночасно знову вдарив грім. У Каї-Наї залящало в ухах і він, оглухлий й майже сліпий, не пам’ятаючи себе, кинувся в ліс. Він, не розглядаючись, куди біжить, прямував лісом, падаючи й знову підіймаючись, а над головою в нього хтось роздирав небо і сліпучими стрілами сліпив його. І всі ці страшні могутні сили, як думав він, прямували на нього, малого хлопця Каї-Наї. Він біг не зупиняючись, продирався крізь гущавину, а серце билося у грудях, як сполоханий птах, і груди розпирало так, що не можна було й дихнути. Нарешті він спинився, притулився до дерева й прислухався. Грім гуркотів трохи далі, і Каї-Наї зрозумів, що те дуже й могутню, що стрясало небо й ліс і гналося за ним, не знає, де він, не знайшло його, і він може відпочити. Раптом пішов дощ; спочатку маленький, потім усе дужчий і дужчий, і через хвилину ліс був повний шурхоту й шуму великого дощу, що лив над лісом цілими патьоками. Коли блиснула блискавка, і ліс на хвилину осяяло зелене полум’я, Каї-Наї побачив, що він стоїть біля старого товстелезного дуба, а над головою в нього чорніє дупло. Хлопець підскочив, ухопився за край дупла, підтягнувсь на руках і всунув у дупло голову.

— Фрр!.. — зашуміло щось з дупла.

Каї-Наї пустив руки й упав на землю; з дупла вилетіла якась велика птиця й зникла в сутіні лісу. Каї-Наї перечекав трохи, потім постукав кулаком по дуплі.

— Гей, вилазь, хто там ще є! — крикнув він.

Дупло мовчало, тоді хлопець знову підтягнувся на руках і вліз у дупло. В дуплі було сухо й тепло; воно було таке велике, що там можна було б вмістити трьох таких хлопців, як Каї-Наї. Примощуючись лягти у дуплі, Каї-Наї почув, що він лежить на чомусь твердому, що перекочувалось під ним, як дрібне каміння. Він помацав руками. Під ним була ціла купа горіхів: він випадково натрапив на дупло, де білка складала свої зимові запаси. Каї-Наї зрадів, і через хвилину горіхи затріщали на кріпких зубах хлопця. А надворі лив дощ, шумів листям темний ліс і гуркотів здалека грім, що вже не був страшний тепер хлопцеві.