Димитр Ангелов - Сміливий чунг

Поява грау для поми була такою несподіваною, а напад таким раптовим, що вона не встигла навіть збагнути, що сталося. Охоплена смертельним жахом, вона дико заревла і, кинувшись до найближчого дерева, підстрибнула, щоб схопитись за найнижчу гілку, на якій спинився її погляд. Суха, надламана і не досить товста, щоб витримати несподівано повислу на ній вагу, гілка тріснула, зламалася, і пома впала навзнак, безтямно стискаючи її в передніх кінцівках. В цю мить на неї стрибнув грау. І далі все сталося з такою карколомною швидкістю, що свідомість поми нездатна була цього осягнути.

Ніби хмара несподівано впала на неї й заслала їй очі. Вона встигла побачити тільки палаючі люттю жовті очі грау, відчути на собі гарячий подих його роззявленої пащі та інстинктивно підняти над головою передні кінцівки, щоб захиститись. З переляку пома забула, що в них вона тримає обламану суху гілку і міцно стискує її заціпенілими пальцями.

Гpay всією своєю вагою навалився на неї, і пома відчула, як його пазури впиваються в її тіло.

Що сталося потім, вона не пам’ятала.

Відчувши, що хижак ухопив її своїми лапами, з несвідомою жадобою до життя неймовірним зусиллям м’язів вона відштовхнула його геть і кинулась тікати, лишаючи у нього в пазурах шматки закривавленого м’яса.

Як вона зуміла вирватися з його пазурів? Що сталося з обламаною гілкою, яку вона тримала в передніх кінцівках? Чому грау не кинувся услід за нею, коли вона почала тікати? Коли і як вона опинилася між гіллям на дереві? Нічого цього пома не пам’ятала. Єдине, що вона розуміла — це те, що врятувалася від жорстокого хижака. І лиш тепер одчайдушний рев, що досі клекотав у її грудях, вихопився й вибухнув з усієї сили.

Перший рев, яким пома оповістила про появу грау, примусив дорослих і малих чунгів щодуху кинутися врозтіч. Вони метнулись на дерева, не бачачи ні її, ні грау. Тільки опинившись в безпеці, на високому гіллі, вони почали шукати очима пому. Замість неї однак вони раптом побачили велетенське, розпростерте на землі тіло грау.

На гіллях сусідніх дерев з’явилися волохаті постаті багатьох інших чунгів. У відповідь на рев поми кожен з них роззявив пащу, і від їхнього спільного реву ліс аж зітхнув.

Чунги довго ще не наважувались злізти з дерев. І тільки тоді, коли стерв’ятник ри-мі присів біля непорушного грау й протяжно завив, коли чорний довгодзьобий крі-рі, покружлявши над трупом, з хрипким карканням сів біля його хвоста, чунги позлазили з дерев і нерішуче обступили грау. Збагнувши, що сталося, вони почали підстрибувати: грау був мертвий, мертвий, мертвий!

Лиш пома стояла нерухомо й дивилася на грау пильним застиглим поглядом, нічого не бачачи й не розуміючи. Чому грау не загриз її? Хто убив грау?

Стрибнувши з страшенною швидкістю, грау наразився на гострий кінець обламаної гілки, яку пома простягла перед собою, несвідомо намагаючись захиститися від грау. Гілка глибоко застрягла в його горлі й дістала до самого хребта. Заціпенілі й закляклі з переляку м’язи поми витримали цей страшний поштовх.

Грау вбив випадок, але цей самий випадок урятував пому. Коли б вона хоч на мить запізнилася з цим своїм несвідомим рухом захисту або якби грау стрибнув трошки раніше, пому неодмінно спіткало б те, що і її матір.

Та свідомість у поми була ще надто примітивною, а мислення — надто убогим, щоб вона могла відразу зрозуміти те, що сталося. Її пильний погляд, спрямований на грау, виражав не розуміння, не цікавість, не страх і не гнів, а швидше безмежний подив і мовчазну муку. Цей подив і ця мука гнітили її свідомість, і вона безсила була їх позбутися. Пома не могла відповісти й на питання, яке невиразно поставало у її голові: хто вбив грау? Цей випадок був нечуваним у житті чунгів.

Досі жоден чунг не піднімав ломаки для захисту від грау або для нападу на будь-яку іншу тварину. Ніякий досвід не підказував досі чунгам нічого про те, що дерево можна використати для захисту при нападі на них і що ним можна вбити тварину, коли вона нападає. Дерева давали плоди, давали їм притулок, чунги рятувались на них від небезпеки. А зараз грау лежить мертвий із ломакою в горлі. Отже, дерево могло і вбивати!

Пома обережно, не спускаючи з грау очей, почала наближатись до нього. Підійшовши зовсім близько, вона передніми кінцівками схопила встромлену йому в горло ломаку, швидким рухом, ніби хижак ще міг укусити її, потягла до себе. Трохи відбігши убік, вона спинилася й почала уважно оглядати ту ломаку і повертати її то одним, то другим кінцем. Потім, помахавши нею над головою, знову підбігла і з диким, торжествуючим риком встромила її в мертвого грау.