Димитр Ангелов - Сміливий чунг

Уперше звернувши свої погляди до білого світила, чунги з почуттям благоговіння довго дивились, як воно народжувалось. В душі у кожного з них роїлися думки та почуття, що далі, то більш невиразні, дивні й незвичайні. Та чунги ще не мали слів, щоб висловити ті почуття, те звеличування могутності білого світила, оте своє благоговіння перед його народженням. Не мали слів, щоб висловити свідоме схиляння перед ним, але всі добре розуміли, що, хоч і бачили його досі тисячі й тисячі разів, — лише сьогодні бачать його по-справжньому і лише сьогодні по-справжньому розуміють його…

Тоді всі чунги підвели вгору руки і в пориві дикої радості од того, що біле світило з’явилось знову, почали кричати:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Молода пома заходилася ще й підстрибувати; слідом за нею почали підстрибувати й інші чунги. Потім усі стали в коло і, простягти до білого світила руки, заспівали в один голос:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Незабаром голоси їхні злилися. Чунги почали підстрибувати в такт приспіву, і в цій грі досягли тієї ритмічності, з якою гуртом несли до печери велику тварину або коли на радощах підстрибували навколо поми, що народила маленького чунга. І, пойняті цим особливим почуттям радості, вони підстрибували й кричали, аж поки не втомилися. Потім усі рушили до лісу шукати поживи: попереду Сміливий та Голобедрий, а слідом за ними вся група, і кожен у своїй душі ніс почуття поваги до могутнього білого світила.

Та ледве чунги одійшли від печери, як Сміливий і Голобедрий раптом спинилися, наче вкопані; за ними спинилася й уся група: трохи збоку, неподалік од них, на стрімкій скелі, порослій ріденькою травою, стояв грау. Той самий грау, що загриз Одноокого і проковтнув біле світило! Високо піднявши голову, він дивився кудись поперед себе і ніби думав лише про те, щоб бути якомога гарнішим.

Приголомшені й злякані тим, що бачать того самого грау, який проковтнув біле світило, чунги позадкували. Ніхто з них не насмілився заревти або кинути в нього ломакою, ніхто не подумав напасти на нього й прогнати геть. Та й як вони могли зважитись на таке, коли цей грау був незвичайним? Як би вони насмілились таке зробити, коли цей грау міг знову стрибнути на небо і з’їсти біле світило? Адже він і зараз дивиться на нього, і зараз готується стрибнути…

І, не зводячи очей з велетенського хижака, чунги знову почали підстрибувати, махати руками й ревти:

— А-ла, а-ла, а-ла, а-ла!..

Вони благали звіра не їсти біле світило. «Залиш біле світило, не їж його! Ми більше не будемо кидати в тебе камінням і ломаками, і якщо ти не нападеш, ми не будемо тебе вбивати. Якщо ж ти з їси біле світило, настане вічна ніч, а ми не можемо бачити, як ти, в пітьмі. Якщо ж ти дуже голодний, ми залишимо тобі в лісі половину мо-ка, теп-тепа або якоїсь іншої тварини, яку вб’ємо. І коли вмре хтось із чунгів, ми не будемо прикидати його гілками та камінням, а залишимо його тобі…»

Почувши крики чунгів, грау обернув до них голову. Він легенько ворухнув вухами і втупив у них жовті очі, проте лишався таким же спокійним і гордим. Потім байдуже одвернувся, позіхнув і неквапом, спокійно рушив у протилежний бік, навіть не глянувши на чунгів. Чунги перестали махати руками й замовкли: вони не могли опам’ятатися від подиву й радості: грау їх послухав, грау пішов і не стрибнув на небо, грау не з їсть білого світила!

Вперше сталося так, що грау, побачивши чунгів, повернув назад, навіть не заричавши й не вишкіривши свої білі гострі зуби. Так само вперше чунги, зустрівши грау, не кинулись навтьоки і не напали на нього. Їх було багато, і коли б грау напав, вони могли б його вбити, бо всі мали в руках каміння та ломаки, до того ж, камінь Голобедрого був такий гострий, що легко міг би порізати хижака на шматки. Але грау, мабуть, зрозумів, чого від нього хотіли чунги, про що вони його благали, тому послухав їх і пішов геть. Так, вони впросили його і відтепер уже ніколи не будуть нападати на нього і вбивати, якщо він не нападе на них першим. Чунги знову його попросять, і він не з’їсть біле світило. Воно сходитиме щодня, як сходило й досі.

Цілий день чунги перебували під сильним враженням від цієї незвичайної зустрічі з грау і весь час озиралися, чи ке з явиться він знову з якого-небудь боку. Самі не знаючи чому, у цей день вони не наважились далеко відходити від печери й їли лише цибулини. Підкопуючи кущ, Голобедрий ненароком зламав свій гострий камінь. Кинувши його, він почав шукати собі інший, проте далеко від групи не відходив. Незабаром йому вдалося знайти гострий зручний камінь. Правда, краї цей камінь мав уже не такі гострі, як попередній, ним важче було копати, а коріння він зовсім не різав, і при першому ж ударі об другий камінь від нього відколовся чималий шматок. Від цього камінь став гострішим, але тримати його було незручно — заважав гострий край. Голобедрий кинув цей камінь і почав шукати інший, проте не знайшов кращого і знову взяв його. І навіть сам не розуміючи, яке чудове відкриття робить, він легенько вдарив тим краєм, що заважав йому, об інший камінь. Край надщербився. Він ударив ще раз — від каменя відлупився ще невеличкий шматочок. Голобедрий спробував, чи зручно тепер його тримати. Камінь став зручнішим, але не зовсім: край треба було ще трохи оббити. І Голобедрий почав легко, обережно оббивати його. Так, не замислюючись над тим, до чого приведе його нова догадка, він змінив первісну форму каменя.