Димитр Ангелов - Сміливий чунг

Ніхто з чунгів не дивувався, що з ними живуть інші тварини, та й ла-ї не боялися їх — так вони звикли одні до одних. І не тільки нікому з чунгів не спадало на думку з’їсти ла-ї, як будь-яку іншу тварину, а навіть при зустрічі з небезпечними хижаками дорослі чунги та бездітні поми відштовхували Молоду пому назад, до пом з маленькими чунгами, і ладні були захищати ла-ї, як своїх дітей.

Одного разу група Сміливого повернулася до печери раніше, ніж звичайно. Для чунгів той день був нещасливим, бо при зустрічі з грау загинув Одноокий. Грау напав на групу несподівано і, перш ніж чунги опам’яталися, щоб дати йому відсіч, хижак загриз Одноокого. Грау накинувся на Одноокого саме з того боку, з якого той не мав ока, отже, не міг побачити хижака і вдарити його ломакою; тому Одноокий загинув.

Повернувшись до печери, чунги повилазили на скелю й посідали на осонні. Зі скелі видно було дуже далеко, і в тій безмежній далечині ген на заході губився ліс. Біле світило вже заходило, і весь небосхил запалав оранжево-червоними відблисками.

Потім усе стало оранжево-червоним: і біле світило, і кошлаті хмари, що пливли по небу, і далекі темні гори. Здавалося, що спалахнуло саме небо і тепер горить, охоплене страшною пожежею. Невдовзі оранжево-червона заграва залила і дерева, і скелі, і самих чунгів. Чунги, які ніколи ще не бачили чогось подібного, почали злякано ревти, підстрибувати й плескати в долоні: їм здавалося, що згорить небо, згорить ліс, згорить біле світило, і все оповиє вічна темрява…

І справді, біле світило почало неначе гаснути, а до нього повільно підповзала якась велика купчаста хмара, і чим меншою ставала між ними віддаль, тим дивовижнішої набувала вона форми. З ясно-оранжевої хмара стала рудувато-червоною, потім її перетяли темні смуги, а спереду в неї з’явилася немов голова якоїсь тварини. Ззаду виріс хвіст, потім виросли передні й задні лапи, а на голові з’явились настовбурчені вуха. Ця дивовижна тварина роззявила величезну пащу, вишкірила гострі зуби, хижо блиснула жовтими очима, витягла широкі лапи з загнутими пазурами і…

Чунги несамовито заревли:

— Грра-у! Грра-у! Грра-у!

Вони впізнали в тій хмарі грау, який загриз Одноокого: такий самий рудувато-червоний колір шерсті, такі самі темні смуги на боках і спині… Він підповзав все ближче й ближче до білого світила. Ще трохи і — своєю роззявленою пащею схопить його…

— Грра-у! Грра-у! — одчайдушно ревли чунги, жахаючись, що грау ось-ось проковтне біле світило.

І грау справді схопив біле світило, з якого потекла кров. Воно почало гаснути й незабаром погасло зовсім, і тільки з одного боку від нього залишилась яскрава смужка. Палаючий обрій теж погас, і над усім лісом впали сутінки, Чунги й дерева перестали відкидати тіні і тепер самі були схожі на тіні — так темно стало навколо…

Багато природних явищ та інші випадки дивували і навіть вражали чунгів, але вони вражали їх первісну свідомість не як якесь чудо, а як щось цілком нове, незвичне, ще не бачене й не знане досі. Та зараз перед ними було справжнє чудо: як міг той самий грау, що загриз Одноокого і не мав крил, здійнятись так високо на небо, ходити по ньому й не падати? Як міг цей грау проковтнути біле світило? Це було справді чудо, яке вони бачили на власні очі і яке для них не мало собі рівного.

Не знаючи, що робити, чунги щодуху кинулися в печеру і збилися в купу. Їм здалося, що печера врятує їх від того нечуваного й небаченого, що їм загрожує і перед яким вони відчувають тільки жах. Так вони перебули ніч у страхові, який докорінно відрізнявся від усіх тих страхів, що вони зазнавали досі: темному, невиразному і через те неймовірно важкому й гнітючому. І лише тоді, коли в печері почало світлішати, страх поступово розсіявся і зрештою зник. Мовчки, з почуттям якогось побоювання, вони повиходили з печери: попереду Сміливий, за ним Голобедрий. Потім вийшла Брунатна пома з обома близнятами, за нею — Молода пома з маленькими ла-ї, що крутилися біля неї й тихо скавчали з голоду, бо молока Молодої поми їм уже невистачало. Слідом за ними вийшли з своїми помами два літні чунги, а вже потім і всі інші. З самого заду йшов Полохливий, який після загибелі Одноокого став ще полохливішим. Вони вийшли з печери саме тоді, коли сходило біле світило, і заніміли від подиву: воно було ціле-цілісіньке, грау не з’їв його, воно світило й розсипало навколо гарячі, золоті промені!..

Чунгів охопило якесь зовсім нове почуття. Це була не тільки радість, а ще й якесь трепетне благоговіння, почуття невимовної вдячності й поваги до могутнього білого світила, яке, хоча його й з їв грау, знову зійшло, світило й зогрівало їх, яке стояло недосяжно високо і було сильнішим від найсильнішого грау.