Він думав про те, що ноги вже погано слухаються його та й руки починають тремтіти; що руді скелі світлі, а камінь на них звабливо рівний; і що саме тут можна зробити ті малюнки, про які він мріяв під час мандрів.
Оврул згадав, як у дитинстві біля цих жовтих скель він з товаришами видирав гнізда кам’яних бджіл.
Старий побрів туди по високій траві, у якій поважно гули темні джмелі і тоненько дзижчали золотисті бджоли. Підійшов, приклав до шорсткого каменя долоню засмаглої татуйованої руки, і раптом йому привиділись малюнки, зроблені на цих скелях, і він зрозумів, що нікуди звідси не піде, поки лишиться хоч клаптик чистого каменя, глини, коробочку з черепахових панцирів. У коробочці Оврул зберігав яскраву червону фарбу, яку носив з собою вже не один рік. І ще він вийняв із торби уламок буйволячого рога, набитий білою, як сніг, глиною.
Витягаючи із торби рога, він з сумом згадав, що немає вже у нього малесенької-малесенької пляшечки з лазоревою, небесною фарбою. Та фарба була дорожча від золота, бо її дуже важко добувати в далеких горах. І продавали її, беручи за одну пучку фарби п’ять пучок щирого золота.
Його вчитель, єгипетський художник Нехбес, таку блакитну фарбу називав «глибиною осіннього неба». Вона була така яскрава і глибока, що нею розписували стелі у гробницях єгипетських фараонів. І все-таки Оврул спромігся її купити!
Він роздобув золото, побившись об заклад з геттами-кіннотниками, що впіймає білогривого, червоноокого дикого жеребця. Цього вожака кінського табуна не могли зловити протягом трьох років навіть загони ловців із снастями. А Оврул упіймав його одним арканом.
Гетти-кіннотники змушені були віддати йому вигране золото, й Оврул на те золото купив собі блакитної фарби. Та не доніс її до рідного краю.
Під час нічної сутички з розбійниками він загубив пляшечку з фарбою, а повернувшись удень на місце бою, нічого не знайшов.
Минуло, може, років п’ятнадцять, як пропала пляшечка, та Оврулові й досі стискалося серце, коли згадував про неї.
І хоч старий дуже шкодував за дорогоцінною фарбою, але заспокоював себе, згадуючи слова свого вчителя Нехбеса: «Всілякі фарби мати – то велике багатство. Та кольори гарні лише тоді, як людина знає їм місце. Якщо ж фарби класти абияк, то вони все одно, що брязкотливІ прикраси у бридкої жінки. Різноманітними фарбами хороший художник показує розмаїтість життя. Коли він відтворює лише зміст чогось, йому досить однієї-двох фарб… Начерк з коня в стайні, який ти робиш одною чорною фарбою на дощечці, відображає суть коня – чи він злий чи сумирний, молодий чи старий… І щоб це показати, тобі досить однієї фарби. Та коли ти його малюєш на стіні палацу, ти повинен гарно його розфарбувати різними кольорами, бо ти вже відтворюєш не одного коня і його суть, а всю красу й багатство життя: коней, воїнів, звірів, птахів, рослини»…
Звичайно, сам Нехбес завжди відтворював у своїх роботах багатство життя. І розписи виходили в нього яскраві, легкі й радісні. Правда, Нехбес для цього мав, крім свого таланту, ще й гладенькі, затиньковані стіни палаців, багато помічників і вчився на чудових взірцях минулих часів, що збереглися у храмах та палацах. Оврул же стояв біля шерехуватих скель і мав з собою трохи яскраво-червоної фарби, грудку охри, трохи білої, а за взірці йому правили витатуйовані малюнки на власному тілі. Мандруючи, він часто змальовував на шматки шкіри й дерева малюнки, які бачив у храмах і палацах. Але ті його начерки завжди гинули під час різних пригод. Отож, уже літньою людиною, він вирішив змальовувати все на власному тілі. Щоправда, і це мало допомагало. Він старів, шкіра вкривалася шрамами, морщилася з роками, і малюнки спотворювались. Але татуювання все ж допомагало краще пригадати напівзабуті краї та події.
Оврул довго стояв перед скелями, пригадуючи минуле, а вітер бив його в лице, підіймав руді хвилі на Дністрі і десь вдалині навалював на синій хребет рожеві хмари.
Нарешті старий художник став на коліна перед широким каменем і почав розтирати темно-червону охру. Фарба терлась погано, і він час від часу розбивав грудочки тупим кінцем каменя.
Приготувавши фарбу, Оврул витяг з торби кам’яну чашу, поклав туди кілька шматочків живиці та воску і поставив на жар у затишному місці між камінням. Коли суміш розтопилася і зачаділа синім димом, Оврул почав досипати зверху охри і розмішувати кістяною лопаткою.
Вітер зовсім стих, і тільки тоді художник занурив трав’яний пензель у варево і почав обводити фарбою вибитий на скелі контур корабля.
Читать дальше