Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

Готельний номер нагадував маленьку суверенну країну зі своїми державними інституціями. Інтернет, відеотелефон, супутникове телебачення і анфілада кімнат із вишуканими меблями. «Для коронованих осіб хіба що?» – подумала Аня, застеляючи ліжко свіжими простирадлами. Зайшла до ванної, поміняла рушники, і раптом обірвалася шторка. «Отакої!». Зламане кільце безпорадно витріщилося з безміру чорної мармурової підлоги. Доведеться звертатися до старшої покоївки. Без суворого прочухана не минеться. Джина й без того мала зуб на новеньку, якій непросто було входити в роль, змінивши шкільні зошити на ганчірку в руках.

«Ук-ра-ї-на», – з посмішкою прокоментувала старша покоївка чергове поповнення штату. Перші прибульці з цієї країни довго вчилися користуватися звичайними телефонними картками, сучасними холодильниками та іншою технікою, розрізняти рідину для миття посуду та шампунь. Певно, раніше якась чорнява наймичка з Погребища чи Овідіополя мала подібні проблеми, чим й залила Джині за шкуру сала.

Приїжджих українок у Неаполі і поблизу нього вистачало. Вони були скрізь – здебільшого молоді і вродливі, слухняні, освічені, тямущі. Прибиральниці широкого профілю, куховарки, робітниці з догляду за старими. З інтимом і без нього. На прибулих задивлялося місцеве чоловіцтво. Українки радо розбирали робочі місця там, куди місцеві синьйори ніколи б не пішли працювати. Тим паче в цій місцині, за десять кілометрів від діючого вулкана, при тому, що дев’ять місяців спека сягає від тридцяти до сорока п’яти градусів вище нуля. Найбільше в Італії потребували готельних працівниць, адже туристична індустрія працює без перепочинку.

Нова покоївка не забувала подивлятися у бік вулкана. Везувій час від часу чхав, вивергаючи на довкілля тонни попелу і дихаючи жаром. Емоційні туристи аж верещали від захвату, але в готелі після цього доводилося більше прибирати. Принаймні Аня щодоби вимивала номери по дванадцять годин без перерви на обід. Але ж усі заробітчани згоджувалися на такі умови. Єдине, що не влаштовувало українок, – це упереджене ставлення до них, як до людей другого сорту. А хіба не самі в тому винні? Знали ж, що потраплять на Апенніни нелегально. Відтоді як їхня нога торкалася цього середземноморського півострова, для них і суддею, і лікарем, і батюшкою ставав пан.

Старша покоївка, низенька, смаглява, із численними бородавками на обличчі, навряд чи помилувала б Аню, якби в неї і була така можливість. Тутешні зневажали бідних іммігрантів. Джині з її примітивним баченням світу ніколи не зрозуміти, що то воно таке – для жінки, яка звикла почуватися незалежною і впевненою, присилувати себе стати на нижчу сходинку. Образ Ані Легкоступ вимагав іншого амплуа – героїні, а не гризетки. Певно, це й вирізняло її з-поміж інших підлеглих Джини, які змирилися зі своїм нижчим статусом. Старша покоївка інтуїтивно ненавиділа новеньку, в чому не було нічого дивного, адже навіть створіння з найнижчим рівнем нервової організації безпомилково реагують на небезпеку.

Аня з відчуттям майже фізичної відрази наблизилася до конторки, де сиділа старша покоївка, і поклала перед нею ключі від номерів, які прибирала.

– Ще один! – зажадала Джина, перерахувавши залізяччя.

– Там непорядок, – ламаною італійською пояснила новенька.

– У тебе скрізь непорядок.

– Послухайте, не треба мене ображати.

– Геть звідси, я подивлюся сама, – промовила, наче вирок, Джина і зсунула своє огрядне тіло з високої табуретки.

Новенька мала шанс втратити роботу: інші покоївки помітили, що вона перевитрачає мийні засоби, ще й інколи просто не прибирає кімнати. «Там була табличка «Не турбувати», – марно виправдовувалась Аня.

Джина навідалася до номера, від якого силою відібрала ключ, і побачила обірвану шторку у ванній кімнаті. «Негідниця! Не вистачало, щоб свої працівники трощили готельний інвентар. Доведеться поговорити щодо цієї… як її… Лег-ко-ступ із хазяїном.» Сильвіо обіцяв приїхати днями з Неаполя.

Аня тим часом повернулася до своєї кімнати і змахнула непрошену сльозу серветкою, що опинилася під рукою. Як прикро відчувати себе безпорадною на чужині. Це тільки в фільмах та грайливих піснях Італія видавалася безтурботною та омріяною країною. У шафі з-поміж різних дрібничок жінка знайшла свій записник, вирвала з нього аркуш і почала швидко писати. «Мамо! Сумую за тобою і моїми маленькими дівчатками, але тримаюсь. У мене не найкраща робота, начальниця – справжня звірюка, але в рідній Умані не маю й такого заробітку. Влітку приїду. Чекайте мене з гостинцями. Цілую всіх».