Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

Отож бо.

У жилах родини Морарів тече гаряча кров. Роми, ці довічні мандрівники і авантюристи, вміють і приваблювати, і відштовхувати. Це вже як їм заманеться. Їхня релігія – свобода. Вони обожнюють небо та незгасну ватру. Підстаркувата Європа довго мудрувала, звідки ж упав на її голову цей неприкаяний дикий народ. Так і Сильвіо Конті зі своїм тугим гаманцем довго мандруватиме поруч – допоки Аня того хотітиме. Навіть розумні чоловіки стають дурнішими, коли спілкуються з красивою жінкою, а цей – тим більше. Схоже, що на порозі старості мирські пристрасті Сильвіо не вляглися.

Дісталися Риму швидко. В готелі взяли окремі номери. Збираючись до ресторану на вечерю, Аня скористалася французькими парфумами, які їй подарував підстаркуватий шанувальник, і з насолодою поринула в розваги.

Усе було так, як задумали: і знайомство з вічним містом, яке розпочали з Колізею, і огляд пам’яток епохи бароко з відвідуванням фонтану Треві й Іспанських сходів, і прогулянка нічним містом. Сильвіо успішно впорався з роллю чичероне. Але спершу поснідали. Поласувати різноманітними солодощами досхочу було заповітною дитячою мрією Ані. Уже біля французького кафе запах ванілі і шоколаду забив їй памороки.

– Скільки років твоїм дітям? – запитав Сильвіо, коли офіціант прийняв замовлення.

– Їм по десять. Це близнючки, – відповіла жінка.

– А чоловік?..

– Ми розлучилися.

– Мені теж не вдалося зберегти свою сім’ю, – мовив чоловік і навіщось пересунув вазочку на інший край стола. – Посилатимеш додому якісь речі?

– Та хотілося б, але поки що з грошима негусто.

Вона замислилась.

Анин покровитель не намагався перервати її думки. Він, вочевидь, не збирався ні диктувати свою волю, ні влаштовувати допит своїй супутниці. Просто вона його зацікавила, і він радів нагоді побути поруч із цією гарненькою синьйорою, яка, до того ж, сильно залежала від нього. Єдине, чого він не міг стримати, – це свого захвату її вродою, молодістю і чарівністю. «Белла донна», – з обожнюванням повторював Сильвіо. Здається, їй це подобалось – але не більше того. Утім Аня з цікавістю вислухала розповідь старого.

Він розумів, що відчуває Аня – сам свого часу побував у шкурі іммігранта. Італійці були звичною робочою силою для Америки. Проти цього вживалися запобіжні заходи – як з боку Сполучених Штатів, так і за наказами диктатора Франко. Але підсумки Другої світової війни перекреслили багато які заборони в різних країнах. В Італії виникла друга хвиля еміграції, насамперед до американського континенту. Аж до середини п’ятдесятих жителі Апеннін сотнями тисяч залишали свій квітучий півострів, і це відбувалось настільки стрімко, що позначилося на чисельності нації. Серед відчайдухів, які вирушили до Америки, був і сімнадцятирічний Сильвіо, якому кортіло швидше позбутися опіки батьків. У Венесуелі він освоїв будівельну професію, набув статків і через двадцять років повернувся в рідний Неаполь, де відразу ж одружився.

Час для цього був більш ніж сприятливий: відплив робочої сили з країни припинився, її економіка почала швидко нарощувати м’язи. Тим, хто повернувся з еміграції, маючи будівельний фах, пощастило з бізнесом, тим паче що туристи з Німеччини, Іспанії, Франції, Австрії і Швейцарії полюбляли Італію і не завжди шукали дорогі готелі. Завдяки підприємницькій діяльності таких, як Сильвіо Конті, у прибережних районах центральної частини півострова почали з’являтися табірні містечка, а на півдні – приміщення, що здавалися в оренду. За кількістю місць у готелях Італія вирвалась уперед з-поміж сусідів по Європейському Союзу. До того часу вже і в ній з’явилися заробітчани. Остання хвиля найманих працівників накотилася з республік колишнього Радянського Союзу. До них належала й Аня.

Як власник готелю Сильвіо розумівся на подружніх зрадах, і банальний торг за доступ до принад молодих покоївок йому не був вдивовижу. Але ця надто вирізнялася з-поміж інших. До неї неможливо було застосувати жодну відому йому модель підкорення слабкої статі. Розум і незалежна поведінка, витонченість і манери Ані – такі, ніби вона походила з якогось шляхетного роду, – стримували її роботодавця. Він знав, що гонорова новенька мала прізвисько «Професор». Сидячи за столом в ошатній чорній блузці, вона зберігала статечний вигляд, непомітно позирала у стінні дзеркала і майже нічого не їла. Насправді шоколадні круасани їй сподобалися.

Сильвіо відвів очі від оголених плечей своєї супутниці і сказав: