Владислав Крапивін: Тінь Каравели

Такі погані вечори я називав похмурим словом «утик».

Утик — це коли всі нещастя утикаються в одну людину, в мене.

Сьогоднішній утик почався ще вдень: я одержав чергову двійку з письма. Щоб помститися Антоніні Петрівні, я вдома вирішив не робити завдання з арифметики. Проте зараз мене гризла думка, що від такої помсти Антоніна Петрівна постраждає менше, ніж я сам. А втім, не дуже сильно гризла. Набагато гірше було те, що я залишився один. У матері чи збори, чи позачергове чергування в редакції. У Тетяни теж якась справа в технікумі, вона взагалі часто затримується.

Мати, напевно, думає, що Тетяна вдома. Натопила грубку, зварила на вечерю вівсяний кисіль (я ковтнув Слину). А Тетяна думає, певно, що все це зробила мати. «А в крайньому разі, — думають обидві про мене, — посидить у Павлика, поки ми прийдемо».

Але біда в тому, що й Павлика немає. Зі школи він пішов, мабуть, на роботу до матері, зробив там уроки і тепер у затишній кінобудці вчетверте дивиться фільм «Два бійці».

Я з гіркою заздрістю подумав, як тепло і цікаво там, біля великих тріскотливих апаратів. У хаті було страшенно холодно. Напевно, Тетяна вдень не встигла натопити грубку. Холодними були стіни, плитка, стіл, вкритий голубою клейонкою. Навіть олівець, коли я затис Кого в пальцях, здався крижаним, як бурулька. И Це був мій улюблений заслужений олівець. Військовий. Із одного кінця чорний, з другого — оранжевий. Навесні мені подарував його знайомий офіцер, який жив тоді у нас на квартирі. Цим олівцем дуже зручно було малювати на полях газет палаючі літаки й танки фашистів: чорне залізо з хрестами й жовтогаряче полум'я. Але зараз я малював без найменшої радості. Просто так. У замерзлих руках штовхався звичний тупий біль. Він називався «ревматизм».

Забравшись з валянками на стіл, я розплутав на електричному шнурі вузол і опустив до самої клейонки лампочку. Десь метлявся на вітрі провислий дріт, і лампочка тривожно моргала. Вона була жовта, неяскрава. Пара від мого дихання огортала її хмарками, які швидко зникали.

Щоб відігріти пальці, я обняв лампочку долонями, але одразу ж на стіня злетіли величезні тіні, а в запушеному інеєм кутку біля віконця почала ворушитися кошлата темрява. Ходики на стіні зацокали чітко й часто, ніби попереджуючи про небезпеку.

Я облишив лампочку і сердито схлипнув. Утик був повний і глибокий. Ще й їсти хотілося більше ніж завжди. Звичайно, я й не думав про макарони, залишені матері і Тетяні, та якби топилася грубка, я б нарізав тонких картопляних скибочок і підсмажив би їх на плиті. З сіллю.

Я знову проковтнув слину і з ненавистю глянув на плитку. Вона була холодна, як Північний полюс.

Біля дверцят грубки лежало кілька соснових полін. Вгорі на цегляному виступі комина зберігалися сірники-гребінці в синій паперовій обгортці і коричнева дощечка-чиркалка. Але що з того? Розтоплювати грубку сам я не міг. Це було заборонено раз і назавжди. Порушити цю категоричну заборону було страшніше, ніж одержати одразу п'ятдесят двійок чи з'їсти одному хлібну пайку всієї сім'ї.

Вважалося, що коли я візьмуся за розтоплювання, то неодмінно спалю будинок, себе і півміста. Крім того, в печі могло щось вибухнути. Адже вибухнули у Павлика учбові патрони (ох і галасу було!).

«Проте, — подумав я, — вибухнули у Павлика, а не в мене. А до грубки не пускають мене, а не Павлика. Його ж пускають: будь ласка, топи скільки завгодно…» Ця думка була першою іскрою бунту.

Бунт був мовчазний і стрімкий. «Все одно!» — відчайдушно подумав я, зіскакуючи зі стільця.

Справді, все одно колись повинно було це закінчитися! Не міг же я безкінечно терпіти муки через те, що дорослих терзають дурні страхи! Так і скажу їм! А зараз візьму сірники і…

Дров було мало. Але йти за ними у темний сарай через подвір'я, звичайно, не збирався. Сім бід — один отвіт! Я вирішив спалити запаси паперу, що йшли на розпалювання.

Тумбочка письмового столу була повна паперового мотлоху: старих підручників і сестриних зошитів, довоєнних батькових журналів, паків газетних вирізок, якихось нецікавих книг. Мати з Танею іноді палили це добро, але дуже обережно. Вони все боялися, що там може виявитися щось потрібне. А я не боявся.

Я вдарив, валянком по тумбочці, щоб примусити поховатися мишей, які там жили, і смикнув дверцята. З шелестом виповзли до моїх ніг кілька нудних журналів, пака газет і підручник зоології з зубастим ящером на обкладинці, Я нахилився, щоб підібрати їх.

І тоді, ніби дочекавшись потрібної миті, просто я долоні мені сковзнула ще одна книжка.