Владислав Крапивін: Тінь Каравели

Всі її знали, маленьку, мов дівчинка, у синьому беретику, в жовтій гімнастерці, з сумкою, чорною і величезною, як піаніно.

Над вулицею зависала тиша. Здавалося, навіть пух завмирав у синьому повітрі. Тільки Любині каблучки стукали по дошках тротуару. Стукали неголосно і якось винувато. Тиша ставала свинцевою. Іноді вона вибухала десь голосним жіночим плачем, і тоді слово «похоронна» ніби нависало над вулицею. Ніби хтось написав його у повітрі чорними літерами…

І все-таки коли я думаю про той час, то згадую чисте небо червня і радісний політ серед тополиної завірюхи. Це не тому, що пам'ять відкидає все погане. Неправда. Все пам'ятається: і нещадність воєнних зим, коли розпухали від холоду пальці, і деруни з картопляних лушпайок, і короткий брязкіт ножиць, що вирізали з хлібних карток дрібні квадратики талонів. Але у дитинства сміливий характер. Боно бореться за радість. Боно цю радість знаходить, незважаючи на холод і лихоліття.

Що ж, зрештою, все було не так уже й погано. Війна була далеко, наші били німців так, що від тих тільки трісочкн летіли. Починалося літо сорок четвертого року. Поштарка Люба іноді залишала у фанерному ящику біля хвіртки паперові трикутнички з почерком батька, а біду обносила стороною. А тополя цвіла.

І, певно, в цьому білому кружлянні під безхмарним небом літа прозвучав для мене вперше голос синіх просторів. Голос, який робить з хлопчаків моряків, поетів і мандрівників.

Не знаю, як це сталося. Я не думав тоді ні про вітрила, ні про море. Але одного такого дня захотілося мені зробити крилатого кораблика, щоб літати у тополиній завірюсі, тримаючи його на долоні. Не літак, а саме кораблик з крилами. На зразок того корабля, якого я бачив у фільмі «Золотий ключик». Цей фільм я дивився двічі в кінотеатрі «Сокіл», де працювала контролером Ганна Василівна, яка жила за стінкою.

Кораблик я вирішив зліпити з глини, а по боках хотів приробити сухі крила бабки. Їх я сподівався відшукати у траві.

Мені тоді і на думку не спало, що крила ці, схожі на пелюстки скляних ромашок, можна знайти лише наприкінці літа, коли бабки вже гинуть.

Зате, де взяти глину, я знав точно. Була така місцина позаду будинку, в сирому кутку біля паркана.

Я озброївся тріскою, схожою на плоский багнет, і за хвилину докопався до вологого шару. І тут мене відшукав Славко Диркнаб.

Прізвище у Славка було найпростіше — Іванов, а Диркнабом його називали хлопці. Прізвисько це здавалося незрозумілим, але підходящим.

П'ятикласник Славко був великий, круглоголовий і безнадійно рудий. Якщо він сонячного дня сидів біля вікна, від стриженої під машинку голови як від начищеного самовара по кутках розліталися жовті відблиски. Кругле ластовиння на Славчиному обличчі сяяло, мов нові копійки. І очі у нього були руді, котячі. Хитрі й незрозумілі очі.

Я знав, що від Славка бувають неприємності, а хороших речей не буває. Тому дивився на нього з побоюванням, і голова моя сама по собі втягувалася у плечі.

Проте Диркнаб не поспішав влаштовувати неприємність. Посміхнувся, ліниво примружився і сказав:

— Значить, ліпити збираєшся…

Втікти було ніяк. Довелося відповісти:

— Угу… Ліпити.

— А що?

— Не знаю ще, — обережно сказав я. Розкривати свої плани рудому лиходієві я не збирався.

Диркнаб зітхнув і сумно закліпав очима. Я насторожився ще більше.

— Я, коли маленький був, також любив з глини ліпити, — несподівано признався Славко. У жовтих очах його з'явилася задума.

Він присів поруч. Це було до речі, бо у мене вже шия здерев'яніла: спробуйте-но, сидячи навпочіпки, дивитися на людину, якщо вона стоїть за спиною.

Славко потицяв пальцем глиняну грудку і сказав так само сумно й довірливо.

— Я й зараз ліпити люблю. Часу тільки немає. Мати як побачить мене — одразу: «Ану, марш у чергу за хлібом?» або: «Марш по гас!» Чи ще щось. Поки в черзі стовбичиш, вечір надходить, треба ще за Манькою в садок плентатися. Потім мати на нічну зміну йде, а я знову ж з Манькою… У тебе життя спокійніше, ти у матері молодший.

Цією несподівано серйозною розмовою Диркнаб розвіяв моє недовір'я. Подумати лишень: він шукав у мене співчуття! Я старанно зітхнув:

— Важко тобі…

— Та… Так… А ліпити я понад усе кораблі люблю. Колись добре умів. Хочеш, зроблю кораблик?

Хіба можна було відмовитися?!

— Тільки тут нецікаво, — подумавши, вирішив Славко. — Випробовувати ніде. Давай у вас на кухні. Одразу зліпили й одразу в бочці випробуємо.