Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Звичайно, тікати й ховатися було цікавіше, ніж шукати й наздоганяти. Мені важко розповісти, як це чудово! Спершу — лункий стукіт підошов, і ти мчиш, залишаючи для «сищиків» глузливі знаки і на перехресті, на тротуарі — стріли в чотири сторони. Шукай вітру в полі!

А потім приткнешся біля незнайомого палісадника чи в зарослій лопухами канаві і з тривожним завмиранням чекаєш. Намагаєшся не ворухнути дзвінким плащем. Стрічки відгукуються на кожний порух, можуть видати. А без них грати не дозволяється. Як помітиш у сутінках утікача, що причаївся, якщо він без плаща?

І от сидиш. Іноді поряд, біля самої щоки, тихо дихає товариш. Але навіть пошепки не можна вимовити слівце. Всюди тиша…

І раптом знову сміх, галас, стрімкий біг, а позаду затихає тупіт погоні, яку ти обдурив…

Одного разу, коли у мене була каблучка, ми з Майкою, рятуючись від «сищиків», з розгону вискочили до балки.

У балці, в глибині, лежали білясті шари туману. Схили були в сутінках. Пахло болотом, і тягнула знизу волога прохолода. А на тому березі врізалися в рожево-жовтий захід високі й гострі, як списи, ялини. Вони здіймалися над низькими дахами кварталів, які називалися Велике Городище. Це було як малюнок до казки.

Ми притихли. Спускатися в балку зараз було страшнувато, та й ні до чого: погоня затихла.

— Давай постоїмо, — пошепки сказала Майка.

— Давай, — погодився я. — Про всяк випадок. А то ще попадемося…

Над Городищем дрижала, як ртутна крапля, самотня зірка. Десь далеко патефон грав пісню «Вечір на рейді».

— Слухай, — сказала Майка.

— Я слухаю. Я цю пісню знаю.

— Ти мене слухай, — серйозно сказала вона. — У тебе коли день народження?

— А навіщо?

— Ну так. Треба. Коли?

Я сказав.

Майка зітхнула й призналася:

— Я хочу привітати тебе.

— Але ж він не сьогодні. Він же давно був.

— То байдуже, — з легким натиском сказала Майка. — Адже тоді я тебе не знала. А зараз знаю. Нехай це буде за тоді.

— Добре… Спасибі, Майко, — сказав я.

— Зачекай, — суворо зупинила вона. — Я ж ще не привітала. — Вона стала переді мною і в сухі гарячі долоньки взяла мою руку. — Владику, я тебе вітаю з днем народження. І бажаю тобі хорошого щастя.

Я подумав, що щастя завжди хороше, поганого щастя не буває, і стало трішки смішно. Але я нічого не сказав, бо стало не тільки смішно, а ще трішечки сумно. І добре.

Треба було сказати Майці, що я теж вітаю її з днем народження. Але я чомусь посоромився. І Майка мовчала.

Так ми ще постояли одне перед одним, і я нарешті сказав:

— Біжімо.

Вона кивнула. І ми побігли у глиб наших провулків, де світилися теплі вікна й нагріте за день повітря м'якими шарами лежало над курними дорогами і тротуарами.

У цих стрімких сонячних днях, у цих вечорах з великим місяцем і пригодами все було добре. Все, крім одного: я розлюбив Майку.

Я й сам не помітив, як це сталося. А коли зрозумів, почав мучитися. Але що я міг вдіяти? Майка стала зовсім не така. Вона завжди і скрізь була з нами і зробилася зовсім як хлопець. Навіть навчилася плавати наввимашки і свистіти. Волосся, щоб не заважало, вона заплітала у дві тонкі коси. Бігала в старих хлопчачих черевиках, щоб зручніше було ганяти футбольного м'яча: вона любила грати у напівзахисті.

І взагалі була вона тепер довга, худа, подряпана.

І я нарешті схаменувся. Що ж це справді? Не можу ж я бути закоханим у лівого півзахисника!

Я почав сумувати. За тією Майкою, яку побачив уперше крізь дірку в паркані. За прекрасною незнайомкою з золотим павутинням волосся. За Майкою, яка мені сказала, ніяковіючи: «А хочеш, покажу, як відкривається хвіртка?» Тепер уже для мене таємниці не було: я знав, як смикати за мотузку, міг прибігати до Майки хоч сто разів на день. А ще простіше було залізти на паркан і тричі свиснути: Майка вибігала сама.

Все було добре. А кохання закінчилося.

Щоб посумувати без перешкод, я втікав від хлопців і бродив самотньо по балці. Там непорушно стояло просякнуте сонцем і полином повітря. Дзвеніли коники. А може, дзвеніла тиша. Сухими стежинками ходили жуки-пожежники. Червоні а чорними візерунками на спині. Стежинки звивалися по дну балки біля самих схилів. На схилах серед заростей жовтіли прогалини. Звідти іноді сковзали на стежинки струмочки пересохлих глиняних крихт. Крихти потрапляли в черевики і заважали спокійному сумному настрою. А босоніж ходити не можна було: з будиночків, що приліпилися до круч, скидали униз битий посуд і скло.