Владислав Крапивін - Тінь Каравели

— Шкода, — щиро сказав я і поніс грілку в комірчину. І там вирізав з неї дві вузькі смуги…

Операцію розробили тонко. Довго Толя випрошував у матері гроші на кіно. Вона нарешті дала. Толя одразу збігав до каси кінотеатру і ніби ненароком показав матері квиток. Потім схаменувся, що запізнюється, і побіг.

Квиток він одразу перепродав Льовці, а сам пішов у балку пристрелювати рогатку.

Через півгодини Толя чужими дворами пробрався до нашого паркану, а звідти — на порожній сінник. Диркнаб, я і Майка чекали його. Позиція була вигідна: ми бачили все подвір'я, а нас ніхто не бачив.

Градусник сяяв білим фарфором на тлі темного косяка.

— Ну? — нервово сказав Диркиаб.

Толя діловито зарядив рогатку залізною гайкою. Він став біля крихітного віконця, а ми дивилися крізь щілини. Рогатка клацнула.

Звичайно, Толя був вредний тип, але стріляв він чудово. Градусник неначе вибухнув. Мало того! Гайка рикошетом ударила у шибку, і вона прикрасилася великою діркою.

Ми залишили місце засідки безшумно й швидко. Вже в провулку Диркнаб вихопив на бігу у Толі рогатку й запхнув мені в кишеню. І правильно! Коли б у Толі хтось її побачив, не допомогли б ніякі виправдування. А мене дорослі вважали вихованою дитиною. Хто б повірив, що я брав участь у такій жахливій справі?..

Увечері Толя зустрів мене на вулиці й похмуро сказав:

— Рогатульку віддай…

Він просив не рогатку, а лише рогатульку — ручку з розвилиною. Вона була його власна, він змайстрував її з бузкової гілки.

Я кинув рогатку на тротуар. Не дивлячись на мене, Толя підняв її і почав знімати гуму. А навіщо вона мені? Я міг нарізати з грілки ще для десятка рогаток.

— Ти краще підшипник віддай, — сказав я.

Толя перестав вовтузитись з гумою. Глянув спідлоба. Сказав похмуро:

— Загубив.

Певно, він не брехав. Я засунув кулаки в кишені, обійшов Толю, трохи зачепивши плечем, і не кваплячись пішов додому.

— Та віддам я! — досадливо гукнув він услід. — Знайду і віддам!

Я не обернувся. Але з тих пір ми не сварилися.

… Ми не сварилися більше, але ременя я Толі не дав. Я знімав його лише перед сном та ще на річці, коли купалися. І пряжку чистив просто на животі, не розстібуючи. Драїв сукниною і зубним порошком. Я звів за тиждень стільки порошку, скільки не витратив за все життя для чищення зубів.

Штани й коліна у мене були постійно в білому поросі. Зате пряжка сяяла. І не лише на сонці. Навіть при місяці вона світилася, як ліхтарик.

Місяць у ті вечори був дивовижний. Коли сідало сонце і на сході починали густішати серпанкові сутінки, він виповзав над парканами — червоний і такий величезний, що дивитися було страшнувато. Потім він піднімався вище, ставав меншим, яскравість його наростала. Зоря не згасала всю ніч. Золотаве світло її змішувалося з місячним срібним світлом, і в повітрі з'являвся легкий, якийсь казковий блиск.

Напевно, тільки в дитинстві бувають такі вечори, схожі на чарівне свято. І я досі вдячний матері, що вона не забороняла мені цих пізніх ігор, хоча бувало, що я приходив додому лише опівночі.

Тільки з'являвся місяць, як у тиші лунали гучні барабанні удари. Це Славко Диркнаб калатав бамбуковою палкою по іржавій залізній бочці (вона з незапам'ятних часів стояла на вулиці поряд із нашим будинком). І ми вилітали з хвірток.

Раніше від усіх устигав Марик Городецький. Він вистрибував на бочку і, розмахуючи паличкою, схожою на шпагу, весело кричав:

— Поспішайте, хоробрі сеньйори! Вас король запрошує на бал!

У ті дні в кіно «Північ» йшов фільм «Попелюшка», і ми розуміли, що Марик не кривляється, а зображує придворного.

За плечима у Марика тихо подзенькував і струмився плащ з легких металевих стрічок. Вони називалися у нас «золотники». Ми з великими труднощами виколупували їх з зіпсованих конденсаторів, які добували на звалищі.

Звичайно, такі плащі були у кожного. Вони потрібні були для гри.

Гра була проста і давня, як світ. Назв у неї було безліч. Ми називали її «каблучка».

Ми розподілялися на дві групи. Одні чекали, рахуючи до ста, а інші розліталися врізнобіч, срібно видзвонюючи стрічками. Потім починалися пошуки і погоні. Зловити усіх, хто ховався, було нелегко. А коли нарешті полонених приводили до бочки, треба було ще вгадати, у кого з них каблучка. Звичайнісіньке залізне кільце від висячого замка. Коли з трьох разів вдавалося відгадати, полонені перетворювалися у «сищиків». Якщо ні — все спочатку.