Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Вночі мені приснилося, ніби я в довгих, ще не обрізаних штанях їду на самокаті повз Майчину хвіртку. Майка виходить на тротуар, сторопіло дивиться на мене і починає реготати. Вона так образливо регоче, показуючи на мене пальцями і стріпуючи волоссям!

«Відійдіть, зіб'ю!» — загорлав я.

Майка відскакує і єхидно кричить услід:

«Злодій! На краденому підшипнику їде!»

Ой леле! Я від раптового страху мало не лечу шкереберть. Озираюся. Горбоносий дядько в ковпаці великими кроками наздоганяє мене. Він дме у міліцейський свисток і брязкає величезними ножицями. Я розумію, що він хоче постригти мені голову. Намагаюся набрати швидкість, але ноги плутаються в штанях і примагнічуються до тротуару. А ножиці: ж-жик, ж-жик!..

І так кілька разів тієї ночі. Правда, голову він мені не постриг: я встигав прокинутися.

Устав я рано. Краще вже зовсім не спати, ніж бачити уві сні такі страхи. А мати вирішила, що мені просто нетерпеливиться вирушити в обновці до школи.

Даремно вона так думала. Навпаки, я побоювався, що американські штани, та ще обчикрижені, викличуть у класі образливі веселощі. Проте головний клопіт у мене був інший: надійніше сховати клятий підшипник. Нехай лежить подалі від усіх очей, поки не поставлю на самокат. Мені здавалося, що, як тільки я його прироблю до «Оленя», він перестане вважатися краденим. Адже він буде частиною самоката, а самокат же мій…

До школи я пішов дальньою дорогою — через сквер біля цирку. Ранок був теплий і ясний-ясний. Така синява стояла над містом, що навіть віконні шибки зробилися голубими, як осколки моря.

Листочки на тополях були поки що маленькі й блискучі, а трава в сквері стояла вже висока. На сонці вона обсохла від роси, а в затінку ще блищали краплинки. Я спершу пройшовся по тіньовій траві, і холодні мурашки розбіглися по всьому тілу. А черевики стали блискучими, ніби новими. А потім я ступив у сонце.

Воно відразу обняло мене за плечі, а м'яка трава шелестливим вітром змахнула з ніг росу. Від огорожі я повернув до середини скверу, перетнув галявину, всипану золотими веснянками кульбаби, і пірнув у смугу чагарника. Це була жовта акація.

Зелені стовбури кущів розросталися по боках від кореня, в в середині виходив немов курінь. Тінистий, прохолодний, мережаний. Крихітні шматочки неба голубіли у розривах листя, схожого на пір'я. Тут пахло трав'яними соками і вологою землею. І можна було знайти багато місцинок для тайника.

Я забрався в такий «курінь» і на землі, серед коренів, розчистив ямку. Потім з протигазної сумки (вона була у мене замість портфеля) витяг підшипник. А в що загорнути? Зідрав з задачника газетну обгортку.

Ямка була підходяща. Акуратно засипав я крадений скарб землею, закидав схованку торішнім листям. Прислухався. У сквері панувала шелестлива тиша, тільки цвіркала якась птаха. Та серце калатало…

Я вибрався зі схованки і помчав до школи, підбиваючи коліньми сумку.

Власне, я марно побоювався. Ніхто не звернув особливої уваги на мої штани. Тільки Віка Малєєва засміялася анітрохи не образливо і сказала, що я зовсім як снігур — усі груди червоні. Та Вова Вершинін, чванько й хвалько, помітив на моїй кишені іноземне клеймо і продекламував:

Пхе! Я знав про цього американця рядки дошкульніші. Міг би відповісти цьому типові, якби захотів. А тут за мене заступився Бипа.

— Бовдур, — сказав він Вершиніну. — Чого причепився до людини? Адже він не сам собі шиє. Що мати дістала, те й носить.

Від такої несподіваної і серйозної підтримки у мене навіть в носі защипало. Але, звичайно, я виду не показав. Назвав Вову мавпою і пішов на місце, тому що вже дзеленчав дзвоник.

Сидів я поруч з Вікою Малєєвою. Ми ніколи не заважали одне одному. Вона хоча й дівчина, проте не прискіпувалась і не ябедничала, коли я малював у підручниках або читав на арифметиці книжку.

І цього дня вона не заважала мені. А я мріяв. Про самокат мріяв, про Майку. Про те, як прокатаю її, може, на своєму «Олені» по асфальту, коли його змайструю. Майка стоятиме попереду мене, і ми помчимо по довгому спуску на Пристанській вулиці, і вітер полетить назустріч, і Майчине волосся лоскотатиме мені щоки…

Але мрії мріями, а сувора дійсність в особі Антоніни Петрівни загрозливо насувалася на мене. Антоніна Петрівна зажадала дізнатися, чому я блаженно посміхаюся, кліпаю очима і не розв'язую задані приклади. Чи, може, я хочу дістати двійку і залишитися на другий рік? Чи я забув, що з арифметикою у мене справи не блискучі?