— Жахливе видовище.
І ось ми пішли купувати нові штани. На товкучку.
Я до цього був з матір'ю на товкучці. Але тоді ми нічого не купували, а намагалися продати материне шерстяне плаття або старі батькові черевики.
А зараз ми були покупці!
Ми ввійшли у ворота й одразу поринули в метушню і галас. Натовп відтіснив нас до паркана, де приткнулася фотографія під відкритим небом. Вона мені дуже подобалася. Можна було знятися у справжній морській формі, чи верхи на дерев'яному коні, чи біля тумбочки з написом «Привіт від друга». Але найкращий був вершник, мальований на величезному полотні. Він мчав степом, над яким спалахували білі м'ячики вибухів, і розмахував шаблею. Замість голови у вершника була кругла дірка. Кожен, хто хотів, міг просунути у дірку голову й потім одержати фотокартку, ніби він хвацький кавалерист.
Я давно вже натякав матері, що не проти мати такий знімок. Досі вона терпляче пояснювала мені, що кавалерист великий, а я маленький і вийде смішно. А зараз з досадою сказала:
— І так грошей немає, а ти з дурницями чіпляєшся…
Мати взяла мене за руку й потягла в круговерть.
Люди штовхалися, щось вигукували, сперечалися. Гладка жінка з ображеним обличчям продавала фотопластинки у довоєнній упаковці і бузкову скляну вазу. Вертлявий дядько галасував: «Кому будильник?» — і пошепки пропонував кремні для запальничок.
Сліпий парубок тримав на випростаних руках смугасту шовкову теніску з обвислим подолом і з безнадійною бадьорістю вигукував;
— Гей! Тут сорочку дешево продають! Налітайте!
Ніхто не «налітав», і парубок, повернувшись в інший бік, кричав ті ж слова.
Мені стало шкода його. Коли б у мене було багато грошей, я купив би цю сорочку, хоч вона мені зовсім не подобалася. Але грошей було мало. До того ж вони лежали в сумочці у матері. І перш за все слід було подумати про штани.
Та виявилося, що знайти їх не просто. Продавали смугасті костюмні брюки, зелені й сині галіфе і навіть справжні матроські брюки-кльош. А для мене нічого не було. Лижні штани з об'ємними задніми кишенями мати забракувала, а парусинові штанці із шлейками хрест-навхрест я сам з презирством відхилив. Мати сказала, що я чудовисько, і пішла купувати ножі для м'ясорубки.
Неголені торговці залізними дрібницями розмістилися біля, самого паркану. Вони сиділи на рогожах, на старих ковдрах і килимках і майже не дивилися на покупців. Чи вдавали, що не дивляться. А покупці крутили в руках, мацали й голосно обговорювали їхній товар. Тут продавалися дуже потрібні й дуже цікаві речі: радіолампи, паяльники, плоскогубці, різні замки, дверні ручки, мишоловки й рибальські гачки.
І ножі для м'ясорубок, певно, також продавалися. Мати пішла їх шукати, а я поплівся слідом. Саме поплівся, і не тому, що втомився, а тому, що подобалося розглядати розкладені на продаж дрібниці. Я уповільнив кроки. Потім зовсім зупинився.
Завмер!
Бо на сірій кошмі серед мотків дроту, електропробок і незрозумілих залізячок лежав підшипник.
Два блискучих кільця з кульками між ними. Підшипник для заднього колеса «Оленя»!
Горбоносий продавець у повстяному ковпаку немислимої форми відчужено дивився крізь натовп. Мого першого боязкого запитання він, певно, не чув. Я підняв з кошми підшипник, проковтнув слину й знову, голосніше, запитав:
— Ось це… скільки коштує?
Не зворухнувшись, продавець відповів:
— Двадцять п'ять карбованців.
Я обімлів.
Звісно, двадцять п'ять карбованців у ті роки були не те, що зараз. Велика порція морозива коштувала, наприклад, десятку. А втім, все одно. Такої приголомшливої суми у мене зроду не було.
Серед хлопців підшипники мали іншу ціну: від карбованця до трьох. Але біда в тому, що ніхто зараз не продавав. Всі майстрували самокати.
Я понуро переступив з ноги на ногу. Може, цей дядько у ковпаку просто так сказав, щоб я одчепився? Хіба ми, хлопці, нічого не розуміємося на таких речах?
Від розгубленості я забув покласти підшипник, і він усе іще відтягував мені долоню. Його хазяїн, як і досі, байдуже дивився перед собою і про мене, певно, вже не пам'ятав.
Метушливий хлопець відсунув мене ліктем і почав копирсатися в електропробках. Потім чиїсь широчезні галіфе зовсім загородили мене від торговця. І відчайдушна думка ворухнулася в мені. Я ще внутрішньо тремтів і вагався, а ноги вже ступили крок назад. Потім другий. І не чути було вигуків і галасу погоні. Я ступив іще два кроки.
Серце не билося, не бухкало, а стріляло чергами, мов крупнокаліберний зенітний кулемет. Спина стала мокра. Я боком протискувався у натовпі, віддаляючись од місця злочину.
Читать дальше