Андрій Кокотюха - Мисливці за привидами (збірник)

– Ти чого? Ось же він, дяді Кості дружок!

– Добре, – цикнув просто в вухо партнерові Максим. – Йдемо звідси. Потім поясню. Гайда, поки не випас двох підозрілих…

Годинник показував початок дев’ятої вечора.

Толик Тумановський був удома і саме збирався дивитися новий фільм на диску – він фантастику любив. Та щойно запустив програвач і зручно влаштувався на дивані в своїй кімнаті, як спочатку задзвонив телефон, а потім мама гукнула:

– Толику, це тебе!

Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великої кімнати, взяв у мами трубку радіотелефону, промимрив: «Алло» і почув із того боку дуже знайомий голос:

– Молодий чоловіче, мені потрібно з вами поговорити. За п’ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…

Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднішній дивний день.

…А ранком Максим Білан уже чекав Дениса Черненка на перехресті. Накрапав березневий дощик, Максим під парасолькою був схожий на гриба. Денис під його парасолю ставати відмовився, натягнув сильніше свою кепку, і вони покрокували до школи.

– Це не він, – коротко повідомив Максим.

– Як це? Звідки ти знаєш?

– Давай почнемо спочатку, – хлопці зупинилися на бровці тротуару, пропускаючи авто, а потім швидко перейшли дорогу, і Максим повів далі: – Вчора ти погодився зі мною: з двома семикласниками десятикласник ні про що серйозне говорити не захоче. Він узагалі не сприйме нас всерйоз. Навіть більше: зрозуміє, що двох таких шмаркачів нема чого боятися.

– Ти обережніше про шмаркачів…

– Але ти з цим погодився! – трошки підніс голос Максим, і Денис змушений був і сьогодні визнати: хоч добирай вирази, хоч рубай з плеча, розумник укотре вже казав вірно. – Тому я сказав, що знайду спосіб розпитати чи допитати нашого підозрюваного, не вступаючи з ним у прямий контакт. Спосіб знайшовся. Толик ні при чому, і я йому вірю.

– Ну а конкретно? – нетерпляче запитав Денис.

– Не знає Толя Тумановський ніякого дяді Кості. Зате зрозумів, про яке золото йдеться. Батько дуже розстроївся, це ж його ідея. Та й школа гуде. Кожен день усі чекають, що кубок підкинуть, бо час іде… Ось Толик і вирішив: хтось хоче йому як синові багатого спонсора вкрадений Золотий кубок тупо продати. Він чесно хотів купити, навіть всі свої гроші забрав. А він на спортивний велосипед збирає… Словом, всі пролетіли: і ми, і він. Треба все спочатку починати.

– Виходить, – понуро промовив Денис, – ніхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?

Максим сам погано спав, думав півночі, яку б, а головне – кому б іще приготувати наступну хитру пастку. Навіть певні ідеї намалювалися. І він навіть збирався по дорозі до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від побаченої картини.

У шкільному дворі сидів просто на власному наплічнику під яблунею Вітя Горобець із паралельного класу, з сьомого «Б». Здивував він не тільки Максима, а й Дениса. Капітан їхньої шкільної футбольної збірної сьомих класів, довготелесий і завжди акуратний, як на спортсмена-початківця, Горобець тепер сидів, намочений дощиком, зовсім спалий з лиця, розхристаний, пом’ятий, розгублений. Виглядало, ніби Вітю хтось побив просто зранку. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, в якій Денис був лівим крайнім нападником, хтось міг так побити, аби довести до сліз.

Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу – справжні сльози на щоках. Всі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертали уваги чи робили вигляд, що не звертали. Та Горобця це очевидно влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.

Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.

– Ти чого, Горобчику? Що таке? – схилився над ним Черненко.

– А… ти теж… Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!

– Тю! – здивовано вигукнув Денис. – Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти той… вставав би… Не треба так уже… Розумію…

– Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!

– Ти тут до чого? – поцікавився Максим.

– А ти, салабон, до чого тут? – визвірився Горобець. – Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!

– Рюмсати – теж не чоловіча справа, – спокійно проказав Максим. – Давай, що там у тебе вийшло з Золотим кубком.