Андрій Кокотюха - Мисливці за привидами (збірник)

Нічого цей «ботанік» у житті не розуміє.

Після школи хлопці звично зібралися в Бабусиній хаті, де Максим, без звичних для нього пустих патякань, відразу перейшов до конкретних справ:

– Дуже добре, що хтось зробив за нас цю роботу, – він показав переписані прізвища. – Додамо сюди, як ти й казав, Толяна Тумановського. Допишемо сюди, в кінець списку, до біса абетку. Виходить семеро. Це якщо ти справді Завгороднього виключаєш.

– Без варіантів, – твердо сказав Денис.

– Тоді так. Треба написати сім листів. Кожному – окремий, а зміст один і той самий. Пишемо приблизно так, – Максим примружив очі. – Я знаю, що тобі потрібно. Золотий кубок у мене. Готовий торгуватися. Умови – при зустрічі. Що скажеш?

– Взагалі коротко і ясно. А що це дасть?

– Хто прийде в зазначене місце, той і полює за кубком.

– Ха! Вони ж усі разом прийдуть! Бо захочуть його знайти!

– Ти диви, точно, – Максим пошкріб лоба. – Ну… ну тоді напишемо так: «Дядя Костя отримає золото. Якщо ти знаєш яке, я готовий зустрітися. Якщо лист потрапив до тебе помилково – викинь». Що скажеш?

– І що це міняє? – не второпав Денис.

– Все! – впевнено заявив Максим. – Якщо наш адресат не знає ніякого дяді Кості, то й про золото він нічого не зрозуміє. Просто викине цього ідіотського листа. Навіть якщо вони всі розкажуть один одному, один або двоє з них повинні зрозуміти натяк. Ключовим словом у нас тут буде «дядя Костя», а не «Золотий кубок».

– Це може спрацювати, – погодився Денис. – Тільки замість «я» треба написати «ми».

– Не треба, – похитав головою Максим. – Нехай той, кого ми ловимо, думає, що з ним веде гру одна людина. Нам залишається тільки придумати місце зустрічі, одне для всіх. Чи призначити кожному різний час і різне місце.

– Так краще. Станції метро найпростіше. Семеро пацанів – сім станцій. Ми зможемо вільно та швидко пересуватися з місця на місце.

– Годиться, – кивнув Максим і ввімкнув комп’ютер.

Кілька хвилин – і текст листа готовий. Хлопці поміняли в кожному тільки час та місце зустрічі, призначаючи побачення з інтервалом у півгодини. Так і вийшло, що першому, Юрію Боровому з десятого «Б», вони назвали платформу на станції метро «Лісова» о третій дня, а останньому, Толі Тумановському – на платформі станції «Театральна» о шостій вечора. Станцію «Хрещатик» вирішили пропустити – там на платформі стільки народу товчеться, що загубити когось набагато легше, ніж знайти. Так само, як і загубитися.

Потім Білан роздрукував усі сім листів удома на батьковому принтері. Тим часом Черненко купив на пошті сім однакових конвертів. Перед цим вийшла коротка заминка – в Дениса не виявилося грошей. Та Максим спокійно витягнув із кишені червоненьку купюру, тицьнув партнерові в руку, коротко пояснивши:

– Тато каже: в моєму віці парубок мусить мати мінімальну фінансову самостійність.

– Ти ба… – тільки й спромігся видушити з себе Денис, якому власний рідний батько мало що говорив навіть під час їхніх не дуже частих зустрічей.

Більше теми грошей вони, не змовляючись, вирішили не торкатися.

Коли Денис повернувся з конвертами, хлопці склали листи. Далі, як порадив Максим, лівою рукою акуратно вивели друкованими літерами прізвище кожного адресата. Лишалося підкинути цю наживку.

– Нема нічого складного, – запевнив товариша Максим. – Два листи – в десятий «А», два – в десятий «Б», два – в одинадцятий «Б» і останній – в одинадцятий «А». Дуже проста математика. Не хочеться, звичайно, світитися з цим усім перед очима старших…

– І я про це, – зітхнув Денис. – Знати б, де хто живе, по поштових скриньках можна було б розкидати.

– Чекай, чекай, – відмахнувся Максим. – Коли фізкультура, в класі нікого нема. Зате речі лишаються. Завтра, здається, фізкультура в старших є…

– Зайти в порожній клас і залишити кожному на парті? – здогадався Денис.

– Іншого варіанта не засвітитися фейсами я не бачу. Правда, ми не знаємо точно, де хто сидить…

– Теж мені… Не спереду ж! По собі знаю: я б у перших рядах не сидів. Просто кинути під якусь із задніх парт. Конверти підписані, їм віддадуть і забудуть. Той, хто ні при чому, подумає, що це чийсь жарт. А той, хто при чому, прочитає, подякує і промовчить. Тут інше: на перерві цього не зробиш…

– Значить, – ляснув себе по коліну Максим, – будемо по черзі проситися в туалет на уроці.

Не зовсім ця ідея лягла Черненкові на душу. Один раз попроситися не можна, а коли два рази – засміють. Не любив Денис, коли з нього сміялися. Навіть по-дружньому. Тільки нічого не поробиш.