Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

Горошок поміркував.

— Можна й так, — мовив. — Врешті, може бути й рівноправність.

— Врешті? — перепитала Іка. — Коли “врешті”, то краще зовсім не розмовляти.

Горошок похитав головою.

— От тепер мені зрозуміло, чому твоя мама сказала моїй: “У нашої Іки — характерець”.

— А як же вона могла сказати? Адже характери мають дорослі, а у нас лише характерці, — закінчила розмову Іка.

Вони саме сиділи перед будинком і грілися на сонці, і це була їхня перша розмова.

Було то напровесні, тільки проліски появились.

Потім настало літо.

На канікули вони роз’їхалися. Щомісяця надсилали одне одному по листівці. Іка писала про гори, Горошок — про море. Листівки були короткі, однак, коли діти зустрілися знову, знявся такий гармидер, наче хтось увімкнув на повну потужність чотири радіоприймачі.

Під час канікул було чимало всяких пригод: Іка заблудилася в горах, а Горошок плавав на ставку дірявим човном. Іка бачила Полярну зірку, а Горошок — циганський табір, Іка була на весіллі гуральському, а Горошок — кашубівському. І так далі, і так далі.

Після канікул, звісно, настає осінь.

Треба було знову звикати до школи, до нових подруг і товаришів, до нових учителів і нового розкладу. Вересень був погідний, і Горошок навіть рідше зустрічався з Ікою, бо грав у футбол і не будь-ким, а правим крайнім.

Але в середині вересня сталося таке, що Горошок навіть про футбол забув.

А сталось ось що. На їхнє подвір’я прикотив автомобіль. Власне, його прикотили. Горошок саме повертався із школи, коли побачив, як Мешканець Другого Поверху разом з двірником пхають на подвір’я пошарпану машину. Поряд стоїть Іка й дивиться.

— Ти таке бачив? — спитала дівчинка.

— Інвалід, — відказав Горошок.

— Інвалід? Такої марки немає.

— Звичайно, немає, — розсміявся Горошок. — Інвалід — означає каліка, словом, не автомобіль, а швацька машина на колесах. Вставляй педалі і рушай довкола світу.

Іка насторожилася:

— А хто їздив педальною машиною? Я чи ти?

— Ну, я. Таж це будо дуже давно.

— Гаразд. А якої марки цей ін… ін… цей каліка? Ти все одно не знаєш!

— А ти знаєш?

— Знаю.

— То скажи.

— “Опель-капітан”.

Горошок високо підвів брови.

— А може, “Опель-полковник”?

Іка лише знизала плечима.

— Можеш спитати. Навзаклад?

— Навзаклад?

— Ні, — сказала Іка. — Я чесна людина і не стану тебе дурити. Я знаю, якої марки був той… інвалід. Бо я вже розпитувала. Я навіть знаю, навіщо його тут поставили.

— Навіщо?

— Щоб розібрати на частини.

Горошок глянув на машину і похитав головою.

— Невесела то річ, коли тебе розбирають на частини.

Він говорив поважно. Іка теж замислилася. Потім сказала теж дуже поважно:

— Цього разу твоя правда.

А автомобіль незграбно, з тріском і рипом, котився далі. Короб у нього був пом’ятий, скло брудне, шини обдерті. Колись замолоду він, мабуть, жартома давав кілометрів сто на годину. А тепер? Під яскравим сонцем він мав жалюгідний вигляд.

— Це не інвалід, — несподівано сказав Горошок. — Це — заслужений ветеран.

Мабуть, то їм здалося. Можливо, то була тільки гра сонячних променів. Але раптом після цих слів щось на мить змінилося: лак короба блиснув, наче новий, шибки сяйнули на сонці, шини легко зашаруділи по бруківці, і машина кілька метрів проїхала сама, тихо мурмочучи, ніби в ній крутився мотор. Чоловіки, котрі штовхали автомобіль, з подиву опустили руки.

Мешканець Другого Поверху гукнув:

— Тримайте його!

Але автомобіль стояв уже в кутку двора, — знову старий і обдертий, порипуючи ресорами.

Горошок і Іка видивлялись на нього широко розкритими очима.

Потім Іка пошепки спитала:

— Тобі не здається?..

— Що?

— Тобі не здається, ніби він щось зрозумів?

— Хто?! — вигукнув Горошок. — Він?!

— Так.

Горошок хотів уже пирхнути, але зиркнув у кут подвір’я, звідки раптом блиснуло відбитим сонцем скло фар, і принишк. Покивав головою.

— Можливо, — відповів він теж пошепки, — можливо…

Додому вони йшли мовчки, ніби передчували, що тепер, уже незабаром, чекає на них Перша Велика Пригода.

Вже п’ятнадцятого вересня почалася справжня осінь. Зранку сіялася мжичка. Віяв холодний вітер. Дерева в парку пожовкли за ніч, вікна в будинках спітніли.

Після обіду дощ сипнув так, що виходити надвір не варто було.

А от Ічині батьки мали йти в місто, і вдома було б нудно і порожньо, аби не Горошок. Він подзвонив і спитав, чи може прийти у дуже пильній справі, й одразу ж прийшов.