Всеволод Нестайко - Пригоди Грицька Половинки

Як жахливо було лежати в темній кімнаті, бачити лише вузеньку смужку світла біля дверей і чути веселий галас за стіною! Ляля довго плакала і не могла заснути…

А що таке полювання? Ляля намагалася уявити собі і не могла. В уяві виникали розмальовані індійці з списами, лялькові тигри і леви з дитячих книжок і чомусь кумедне оленя Бембі. І крутилися слова пісеньки: «Враз мисливець вибігає, прямо в зайчика стріляє…»

— Ой!

Це вже було не з пісеньки. Це мимоволі скрикнула Ляля. Бо побачила, що біля кущів стоїть Валько.

Це було так несподівано і страшно, що вона спершу подумала — привиділось. Але то був живий Валько. Чому він тут опинився?

Охоплена жахом, ламаючи гілки, Ляля кинулась крізь кущі. Валько одсахнувся з несподіванки.

Ляля спіткнулася і з усього розгону гепнула на землю. Спробувала підвестися й сіла, схопившись за коліно.

Валько підійшов до неї.

Вона пригнула голову і затулилась рукою.

— Чого ти? Що з тобою? Забилася?

Ляля мовчала.

— Боляче?

Ляля заплакала.

— Ну чого ти? Ну, вдарилася? Пхе, зовсім маленька подряпина. Не плач. Хочеш, я тобі допоможу. Додому одведу. Ну, вставай.

Він заспокоював її!

Ляля ще дужче заплакала, голосно схлипуючи і не витираючи сліз.

Валько розгублено дивився на неї…

Хіба він міг знати, що вона плаче зовсім не тому, що болить коліно…

То конюх дід Кадикало винен в усьому.

Якось на Перше травня співали біля школи пісень. Дорослі під керівництвом учительки Ольги Маркіянівни. А дітлашня собі окремо, без усякого керівництва. Сиділи на спортмайданчику і, перекрикуючи одне одного, виводили: «Любовь кольцо, а у кольца начала нет и нет конца…» — таку собі непедагогічну для їхнього віку пісню (користувалися тим, що Ольга Маркіянівпа за дорослими співами їхніх пісень не чує). Підійшов дід Кадикало. Стояв, слухав-слухав, а тоді каже:

— Ну й голос у тебе, Федько! Мов єрихонська труба. Бути тобі, брат, солістом. Як Йосип Кобзон або Лев Лещенко. Гроші лопатою загрібатимеш. Колись на «Волзі» повз мене проїдеш і не зупинишся…

Сказав дід, хмикнув у вуса і пішов собі пити пиво.

А слова його лишилися у Федьковій голові.

На другий день по телевізору передавали естрадний концерт. І виступав Лев Лещенко. І так же ж виспівував, так виспівував, і такий же ж він був гарний, що старша Федькова сестра дев'ятикласниця Оксана тільки зітхала, дивлячись на нього закоханими очима.

І Федькові подумалося: «А що?.. Мабуть, непогано бути солістом. Стій собі на естраді і тільки рота роззявляй. Ні тобі алгебри, ні тригонометрії для цього не треба… І Галька з п'ятого «Б» попозітхає тоді — не задиратиме носа…»

Коли концерт закінчився, і Оксана пішла гуляти, і в хаті нікого не було, Федько підійшов до дзеркала, прокашлявся і, стараючись наслідувати манеру співу Льва Лещенка, затягнув:

Йому щиро здалося, що співав він не гірше за Лещенка. В усякому разі сам собі він дуже сподобався. І така раптова радість підхопила його на крила, що в животі залоскотало, і він засміявся. Життя враз уявилося веселим святковим карнавалом. I вже бачилося Федькові, як виходить він на сцену у розкльошених білих штанях і мережаній шовковій сорочці. З довгими, аж до плечей, кучерями. В руках мікрофон. А диктор оголошує: «Лауреат міжнародного конкурсу Федір Таратута!..» І зал вибухає оплесками… А в першому ряду сидить учителька Ольга Маркіянівна і розчулено витирає очі й згоряє від сорому, що колись насмілювалася ставити йому двійки з такої непотрібної співакові алгебри… І хтось із залу кидає йому під ноги букет червоних троянд. Ну, звичайно ж, це Галька з п'ятого «Б» класу. Он вона ховається за спинами…

Ех-х-х!.. Як прекрасно живеться на світі співакам-солістам!..

Найвірніший шлях до сцени, звичайно, консерваторія. Але у консерваторію п'ятикласників не беруть. А чекати, поки закінчиш ту школу, — дуже довго.

Лишається одне — самодіяльність. Скільки видатних співаків прийшло з самодіяльності — і Сергій Лемєшев, і Євгенія Мірошниченко…

Але самому пробиватися через самодіяльність якось воно не… не той.

Ансамбль!.. От що треба!

Гуртом завжди легше. І не так страшно.

Федька охопила рішучість…

Олесь, Сашуня, Карпо і Люсик чекали його, щоб іти в стайню — піонери їхнього загону взяли шефство над кіньми.