Всеволод Нестайко - Пригоди Грицька Половинки

Яскраво сяє сонце, цвірінькають горобці, деренчать на вулиці трамваї, і весело галасують на майданчику футболісти. Життя, повне спокус і радощів, вирує навколо.

А тут виправляйся.

Це дуже нудно, та що поробиш…

Окрім щирого рішення взагалі виправитися, у Валька ще є для цього одна дуже конкретна причина. Сьогодні о четвертій має під'їхати дядько Володя і взяти його з собою на полювання. Дядько Володя, мамин брат, завзятий мисливець, має власну «Волгу» і, коли сезон, щосуботи їздить на полювання. То в Іванківський район, у ліси, то на річку Удай, то під Чернігів. Уже давно він обіцяє взяти з собою Валька і Толю. Але все якось не виходить: то погода непідходяща, мама не пускає, то (і це найчастіше) місця в машині не вистачає — стільки дорослих мисливців. А сьогодні обіцяв точно. І їдуть вони не куди-небудь, а в село Дейманівку, що на Удай-ріці.

«Місця, — каже дядько Володя, — Ельдорадо! Очерети — три метри заввишки. Зарості — просто джунглі. Дичини — як гною. І крижаки, і чирята, і лиски, і бекаси, і чого тільки нема!»

Ночуватимуть тут же на березі, у наметі. Звечора риби наловлять, юшки на багатті зварять. Дядько Володя з своїми товаришами-мисливцями історії різні розповідатимуть до самісінької ночі, поки не погаснуть у вогнищі останні вуглинки. Немає нічого кращого на світі, як ото лежати на сіні біля багаття, дивитися у вогонь і слухати розповіді дорослих про всякі цікаві випадки… Іскри з вогнища летять у небо і стають зірками, в річці скидається риба, десь в очереті зрідка скрикує якийсь птах…

А вдосвіта — на човен і в очерет. Обережно, без звуку веслує дядько Володя, з тихим шурхотом розсуває човен зарості. Клубочиться, стелеться по воді туман. Сидячи на кормі, щулишся Від ранкової прохолоди. Ось поволі випливає з-за очерету сонце — велике тьмяно-біле коло. Зараз на нього ще можна дивитися, і не боляче очам. А за кілька хвилин воно розжене туман і засяє так, що мимохіть замружишся.

І враз — плюсь-плюсь-плюсь! Лоп-лоп-лоп! Фш-шш… — з плюскотом зривається з води і злітає крижень.

Дядько Володя хапає рушницю:

Бах! Бах!

Та летить, витягнувши довгу шию і часто-часто махаючи крилами, красень крижак.

— Ех, пропуделяв! — зніяковіло каже дядько Володя, переламуючи рушницю і виймаючи гільзи, що димляться і гостро пахнуть порохом.

А серце в тебе б'ється так сильно, як у того самого крижака, що ген-ген полетів над очеретами.

Але все це Валько поки що знає лише з оповідань дядька Володі. Валько ще ніколи не був на полюванні, ані разу в житті.

Тиняється Валько по подвір'ю, місця собі не знаходить.

І Враз думка майнула в нього: а чого це він має весь час отак пасивно виправлятися, тільки берегтися, аби чогось не накоїти. Адже можна й активно виправлятися, — вчинити щось благородне і хороше.

Це навіть цікаво.

Цікаво то Цікаво, але й нелегко.

Найблагородніше це врятувати потопаючого або винести з пожежі немовля. Але ж де ти візьмеш пожежу, як її нема! А втопитися в них у дворі можна, хіба що встромивши голову у відро з водою…

Заступитися за малюка? Або допомогти якій-небудь бабусі нести кошика?

Ет! Як не хочеш робити ніяких благородних вчинків, то ці бабусі з важкими кошиками просто юрбами ходять! А тут — хоч би тобі одна!

І малюків, як на зло, ніхто не ображає…

Раптом Валько побачив на паркані кота Фімку. Це був здоровенний смугастий котяра, мерзотник, яких світ не бачив. Це він з'їв Вальчиного чижа. І золотих рибок з акваріума лапою повиловлював і теж схрумав, злодюга нещасний.

А тепер, звиваючись змією, він повзе по паркану до пташеняти, що, мабуть, тільки вчилося літати і сиділо на паркані, стріпуючи крильцями. Ач що задумав, мармиза смугаста. Ану, дзусь! — щосили закричав Валько.

Та Фімка навіть оком не моргнув. Цей негідник не боявся крику. Він давно звик до криків і не звертав на них уваги.

— Ну стривай! — розсердився Валько, схопив камінь, прицілився і жбурнув. Камінь чиркнув Фімку по хвосту, Фімка сторчака полетів на землю і… дзень! — у ту ж мить почулося за парканом.

Валько так і присів.

Цей знайомий звук міг означати лише одне — Валько розбив вікно.

Не одне вікно розбив на своєму віку Валько. І завжди бувало неприємно. Але такого противного страху він не відчував ніколи.

На якусь мить він заціпенів. Потім крутнув головою праворуч, ліворуч — чи не бачив хто? Здається, ніхто.

І за кілька секунд він уже був у себе на третьому поверсі. Так швидко, мабуть, не бігав жоден чемпіон у світі.